Ярина опустила очі. Назар лише тепер помітив: замість нормальних кросівок на ногах були обмотані поліетиленом рештки старого взуття. Пакети порвалися, пальці майже виглядали назовні.
— Купимо все необхідне, — коротко сказав він.
— Підійди до мене, дівчинко, — звеліла Галина Миронівна.
Ярина підійшла. Жінка взяла її руку, розгорнула долонею догори й довго дивилася на мозолі, садна, бруд, що в’ївся в шкіру.
— Дісталося тобі, — сказала вона нарешті. — А очі все одно не злі. Залишайся. Назаре, вийди. Мені з нею треба поговорити.
Син хотів заперечити, але мати вміла вимовляти такі фрази тоном, після якого сперечатися було марно. Він вийшов на веранду, набрав знайомого юриста й почав з’ясовувати, як швидше впорядкувати документи Ярини, куди звертатися і що можна зробити без зайвої тяганини.
Коли за годину він повернувся, то зупинився на порозі вітальні. Ярина сиділа на килимі біля ніг Галини Миронівни, а та старим дерев’яним гребінцем обережно розплутувала її волосся і щось тихо говорила. З обличчя дівчини зникла жорстка маска, з якою вона стояла біля сміттєвих баків; у її схиленій голові з’явилося щось дитяче, довірливе.
— Що тут відбувається? — м’яко спитав Назар.
— Мені казку розповідають, — не підводячи очей, відповіла Ярина. — Про царівну, яка прийшла в королівство босоніж.
Назар усміхнувся.
— Мамо, ти давно незнайомим людям казки читаєш?
— Вона вже не незнайома, — відрізала Галина Миронівна. — Вона наша. Їдь у магазин. Купи їй одяг, взуття, білизну, що там дівчині треба. І молока візьми. Печиво теж. Подивися, яка худенька, аж дивитися боляче.
Назар збирався нагадати, що ввечері в нього відеонарада, але подивився на матір, на Ярину, на гребінець у тремтячих старечих пальцях і передумав.
— Добре. Зараз привезу.
Він повернувся за кілька годин із безліччю пакетів. За цей час Ярина встигла вимитися, і замість брудної куртки на ній був довгий халат Галини Миронівни з вишитими квітами. Вологе волосся лежало на плечах світлими пасмами, а чисте обличчя виявилося молодшим, ніж Назар думав.
Вона стояла біля плити й обережно помішувала суп.
— Готую, — сказала вона, не обертаючись. — Галина Миронівна пояснила.
— Уже встигла навчити? — здивувався він.
— А що там складного? — долинуло з крісла. — Картоплю порізати, моркву натерти, цибулю не спалити. Дівчина тямуща. Не те що деякі, яким усе життя треба повторювати.
Назар мовчки розібрав пакети на стільці. Ярина кидала на речі короткі погляди, але трималася так, ніби не має права радіти. Лише коли він дістав нові білі кросівки, зручні й теплі, вона завмерла. Обличчя її здригнулося, і вона швидко відвернулася до обробної дошки, взялася різати цибулю з такою старанністю, ніби саме цибуля була винна в тому, що очі наповнилися вологою.
Вечеряли втрьох. Ярина їла повільно, обережно, кожен шматок довго тримала в роті, ніби боялася, що тарілку зараз заберуть.
— Не поспішай, — сказала Галина Миронівна. — Тут у тебе ніхто їжу не відбере.
Назар поїхав пізно. Залишив матері готівку на господарство, Ярині — простий запасний телефон і номер, за яким можна дзвонити будь-коли.
— Як ти? — спитав він на ґанку…
