Ярина стояла босоніж у чужому халаті, притискаючи до грудей новий гребінець.
— Нормально, — відповіла вона. А потім, ледь чутно, додала: — Дякую. За взуття. І за те, що не проїхали повз.
— Працюй чесно, — сказав він. — І доглядай маму.
Вона кивнула. Коли машина виїхала за ворота, Ярина ще довго дивилася вслід червоним вогникам. Потім повернулася в дім, поправила плед на колінах Галини Миронівни, перевірила пігулки й лягла в кімнаті, де пахло чистою білизною. Сон не йшов. Вона майже не вірила, що над нею дах, на дверях є замок, а вранці її ніхто не прожене. Вперше за довгі роки темрява не здавалася ворогом.
Минув тиждень. Назар був зайнятий роботою: переговори, документи, зустрічі, пізні дзвінки. Щовечора він розмовляв із матір’ю і щоразу чув одне й те саме: Ярина працює без нагадувань, готує, пере, прибирає, ліки подає вчасно, не грубить і не лізе туди, куди не треба. Галина Миронівна повторювала це з таким задоволенням, що син поступово заспокоївся.
У п’ятницю він усе ж вирішив заїхати сам.
Двері відчинила Ярина, і Назар на мить утратив дар мови. Перед ним стояла не змучена дівчина зі сміттєвого майданчика, не насторожене звірятко в подертій куртці, а молода жінка, від якої в домі ніби стало світліше. Волосся було чисто вимите й зібране в м’який пучок, на щоках з’явився здоровий рум’янець, очі більше не здавалися порожніми. На ній була проста синя сукня, куплена серед інших речей, але сиділа вона так, ніби шили спеціально для неї.
— Добрий день, Назаре Андрійовичу, — сказала вона, і в голосі прозвучало обережне тепло.
— Привіт, Ярино, — відповів він, відчуваючи несподіване сум’яття. — Ти знову без взуття?
Вона знітилася.
— Кросівки в передпокої. Я вдома босоніж. Галина Миронівна сказала, що можна.
Із вітальні відразу долинуло:
— Назаре, не стій на порозі. Іди пити чай. Ярина пиріг спекла.
Він пройшов на кухню й побачив накритий стіл: чиста скатертина, чашки, яблучний пиріг, свічка в маленькому свічнику. Мати сиділа вже не в кріслі під пледом, а на звичайному стільці. Обличчя в неї було бадьоріше, очі блищали.
— Ти просто сяєш, — зауважив Назар.
— А чого мені не сяяти? — Галина Миронівна усміхнулася. — У мене тепер дівчинка в домі.
— Дівчинка?
— Буде невісткою — стане зовсім рідною.
Ярина спалахнула так яскраво, що почервоніли навіть вуха. Назар поперхнувся чаєм, хоч іще не встиг його випити.
— Мамо, ти що таке кажеш? Ми з Яриною ледь знайомі.
— От і познайомитеся, — незворушно сказала Галина Миронівна. — Сідай. Пиріг холоне, а в неї він вийшов такий, що я давно подібного не їла.
Ярина поклала Назарові шматок і простягнула чашку. Їхні пальці випадково торкнулися, і вона відразу відсмикнула руку.
— Вибачте…
