— Нічого, — сказав він тихо.
Він дивився на неї й ніби бачив заново. Обережність нікуди не зникла, але крізь неї пробилося світло. Назар раптом зрозумів, що хоче приїжджати сюди не тільки заради матері: йому хотілося бачити Яринину усмішку й чути, як у домі, довго наповненому ліками й самотністю, знову звучить жива мова.
Коли чай було випито, він поставив чашку й сказав:
— Завтра вихідний. Хочеш, покажу тобі місто?
Ярина підвела очі. У них спершу майнуло недовір’я, потім боязка радість.
— Дуже хочу, — сказала вона. — Я майже ніде не була.
Галина Миронівна зробила вигляд, що зайнята пирогом, але усмішку приховати не змогла.
Вранці Назар приїхав без десяти одинадцять і, на свій подив, хвилювався. Він витримував тиск партнерів, вів великі переговори, виступав перед залами, а тепер стояв на ґанку рідного дому й почувався так, ніби вперше запрошує дівчину на прогулянку.
Ярина відчинила швидко. На ній була та сама синя сукня й куртка. Волосся розпущене, губи ледь торкнуті ніжним блиском, очі сяють. Видно було, що Галина Миронівна поділилася з нею старою косметикою.
— Ви приїхали, — сказала Ярина й тут же знітилася, ніби видала забагато радості.
— Я обіцяв. Готова?
Вона кивнула, взула нові кросівки й уже на порозі озирнулася до вікна.
— Галино Миронівно, суп у каструлі, пігулки на столику. Я ненадовго!
— Ідіть уже, — махнула старенька з кімнати. — Назаре, дивися, не осоромся. Схоже, ти давно нікого гуляти не водив.
Він засміявся й відчинив Ярині дверцята. Вона сіла поруч, акуратно поклавши руки на коліна.
— Куди спершу? — спитала вона.
— Скажи, де ти взагалі бувала?
Ярина замислилася.
— У гуртожитку. На вокзалі. Біля торгового центру, де збирала пляшки. В інтернаті. Все.
Назар відчув, як неприємно стиснулося серце. Її місто складалося з місць, де можна пережити ніч, знайти їжу, сховатися від холоду або не потрапити до рук тих, хто сильніший.
— Тоді почнемо з красивого, — сказав він.
Вони поїхали до набережної. Ярина вийшла з машини й завмерла перед водою. Річка блищала під сонцем, чайки шуміли над парапетом, перехожі неквапно гуляли, діти тягнули батьків до кіоску зі солодощами. Вітер тріпав її волосся, і вона всміхалася так, ніби побачила інший світ.
— Гарно, — прошепотіла вона.
— Хочеш морозива?
