Вона відразу напружилася.
— Мені нічого не треба.
— Я не спитав, треба чи ні. Я спитав, чи хочеш ти.
Вона опустила очі й після паузи зізналася:
— Хочу.
Назар купив два стаканчики. Ярина тримала свій обома руками й спершу не їла. Розглядала шоколадну крихту, горіхи, акуратні завитки крему, як річ із вітрини, яку їй раптом дозволили торкнутися.
— Що таке? — спитав він.
— Я такого ніколи не куштувала. В інтернаті іноді давали звичайне, у вафельному стаканчику. На свята. А це… ніби для красивого життя.
Вона відкусила трохи, заплющила очі й завмерла. На віях виступила волога, але вона швидко моргнула й усміхнулася.
— Смачно. Дуже.
Назар мовчав. У його колі дорогі ресторани й подарунки часто сприймали як належне. А ця дівчина ледь не плакала через морозиво з горіхами, і в її радості було стільки чистоти, що в нього перехопило горло.
Вони гуляли до вечора. Назар показував їй парк із фонтаном, стару каплицю, площу біля театру, тихі провулки з кованими балконами. Ярина ставила запитання про все: про колони, міст, людей із букетами, строгі й ошатні будинки. Вона дивилася не як туристка, а як людина, якій уперше дозволили бути частиною міста.
— Ти сьогодні вже багато разів усміхалася, — сказав Назар, коли вони зупинилися біля фонтана.
— Я рахувала, — відповіла вона. — П’ятнадцять.
— А раніше скільки було?
Вона подумала, потім знизала плечима.
— За все життя? Не знаю. Напевно, небагато. Усміхатися було недоречно.
— Значить, будемо це виправляти, — сказав він. — Мені подобається, коли ти усміхаєшся.
Ярина глянула на нього, і усмішка стала зовсім іншою: тихою, сором’язливою, зверненою тільки до нього.
Удень вони пообідали в невеликому затишному кафе, потім знову довго ходили пішки. Коли стемніло, Назар відвіз її назад. У домі вже було тихо. Галина Миронівна спала, на кухні горів маленький світильник.
Ярина зняла кросівки біля дверей і затрималася.
— Ви завтра приїдете? — спитала вона майже пошепки.
У Назара на завтра були зустрічі, листи, справи, які не можна було відкладати. Він уже відкрив рота, щоб пояснити це, але побачив, як вона чекає відповіді. У її чеканні було забагато колишнього страху.
— Приїду. О сьомій.
— Нічого не привозьте, — сказала вона, раптом наважившись. — Тільки себе.
І тут же зникла за дверима кухні, ніби злякалася власних слів.
Назар залишився на ґанку й усміхнувся в темряву. Він, людина з холодною головою, звикла все прораховувати, раптом виявився обеззброєним дівчиною, у якої недавно не було навіть цілого взуття. Галина Миронівна назвала її царівною босоніж. І, здається, не помилилася.
Після цього він став приїжджати майже щовечора. Спочатку ненадовго — дізнатися, як мати, перевірити документи, привезти ліки. Потім затримувався на чай і вечерю. Дім змінювався: на кухні пахло пирогами, штори частіше були розкриті, Галина Миронівна оживала від розмов, а Ярина дедалі рідше здригалася і дедалі частіше сміялася.
Вони сиділи на веранді, коли мати вже засинала, і говорили про книжки, фільми, погоду, квіти, їжу, про всілякі дрібниці, з яких складається нормальне життя. Іноді Ярина згадувала інтернат. Говорила без скарг, як людина, звикла не вимагати співчуття.
— Солодке відбирали майже завжди, — сказала вона якось. — Якщо плачеш, стає гірше. Я швидко зрозуміла: краще мовчати. Тоді їм нудно.
— Допомагало?
