— Ні. Але я хоча б не показувала, що боляче. Потім зовсім розучилася плакати.
— А може, не розучилася, — тихо сказав Назар. — Просто надто довго забороняла собі.
— Сльози — це слабкість.
— Ні. Сльози бувають тоді, коли всередині ще лишилося живе.
Вона відвернулася, але плечі її здригнулися. Спочатку беззвучно, потім вона закрила обличчя руками й заплакала — тихо, безпорадно, як дитина. Назар розгубився. Він не знав красивих слів, не вмів утішати так, як це робили у фільмах. Просто підійшов, сів поруч і поклав долоню їй на плече.
— Ти не одна, Ярино. Чуєш? Уже не одна.
За два тижні юристи закінчили з документами. Ярина отримала новий паспорт, тимчасову реєстрацію за адресою і можливість влаштуватися офіційно. Назар відкрив їй рахунок і переказав оплату за перший місяць. Коли вона побачила суму, обличчя її зблідло.
— Це надто багато.
— Це твоя робота. Ти робиш її добре.
— Але я не заслужила…
— Заслужила. Мама тебе любить. З тобою вона стала бадьорішою, спокійнішою. Я давно не бачив її такою.
Ярина опустила очі.
— Я теж її люблю, — сказала вона. — Вона для мене як мама. У мене ж ніколи не було своєї.
Назар помовчав, потім спитав:
— А я хто для тебе?
Запитання зависло між ними. Ярина підвела на нього очі, розгублені й чесні.
— Не знаю. Ви людина, яка витягла мене звідти. Дали мені дім, їжу, роботу. Тепер я ніби повинна вам за все.
— Ні, — твердо сказав Назар. — Ніколи так не думай. Ти мені нічого не винна. Ні грошима, ні вдячністю, ні своїм життям. Я допоміг не заради плати. Просто не зміг поїхати.
Вона дивилася на нього довго, і по щоках знову потекли сльози. Цього разу вона не ховала їх одразу.
— Ви справді хороший, — прошепотіла вона. — Я не знала, що такі бувають.
За місяць Галина Миронівна звеліла синові переїжджати до дому.
— Досить мотатися туди-сюди, — сказала вона за сніданком. — Кімнати порожні, робота в тебе все одно в телефоні й ноутбуці, а нам тут веселіше.
— Мамо, у мене зустрічі, документи, люди. Я заважатиму.
— Ти й так заважаєш, коли їдеш, — сухо відповіла вона. — Ярина потім увесь вечір дослухається до кожної машини. Збирай речі.
Він переїхав найближчими вихідними. Привіз кілька костюмів, коробку з документами, ноутбук і книжки. Ярина підготувала йому кімнату: перестелила білизну, поставила на стіл вазу з гілками, акуратно склала рушники. Поруч із ноутбуком стояла нова горнятко зі смішним котом в окулярах.
— Це вам, — сказала вона сором’язливо. — Купила із зарплати. Перша нова річ, яку я вибрала сама не з потреби.
Назар узяв горнятко й усміхнувся.
— Найкращий подарунок, який мені будь-коли дарували.
Він сказав це легко, але не збрехав…
