Тепер вони жили під одним дахом. Уранці Назар виїжджав у справах, Ярина залишалася з Галиною Миронівною: готувала, прала, читала їй уголос, вчилася пекти пироги. Увечері вони вечеряли втрьох, дивилися старі фільми, сміялися. А коли Галина Миронівна засинала, Назар і Ярина виходили на веранду. Між ними вже давно було більше, ніж вдячність, але обоє берегли це почуття обережно, як крихке диво.
Однієї ночі розгулялася гроза. Грім котився над дахом, блискавки спалахували за вікнами, дощ хльоскав по шибках. Ярина прокинулася від сну, в якому знову були довгі темні коридори, запах хлорки, зачинені двері й чужий сміх десь далеко. Вона вийшла на кухню по воду, кутаючись у халат, і побачила Назара. Він сидів за столом із чашкою чаю й телефоном.
— Не спиш? — спитав він.
— Наснилося щось недобре.
— Сідай.
Вона сіла навпроти. Блискавка на секунду освітила кухню білим світлом, і Ярина здригнулася.
— Грози боїшся?
— Темряви, — зізналася вона. — В інтернаті після відбою в коридорах вимикали світло. Якщо виходиш уночі, назад ідеш навпомацки. Одного разу я заблукала й простояла в кутку до ранку. Ніхто не схаменувся.
Назар підвівся й простягнув їй руку.
— Ходімо у вітальню. Увімкнемо світло й сидітимемо, поки не заспокоїться.
Вони вмостилися на дивані під одним пледом. Ярина поклала голову йому на плече, а він обережно обійняв її. Вона тремтіла, але вже не від грому.
— Ти боїшся не темряви, — сказав він неголосно. — Ти боїшся, що тебе знову залишать.
Вона не відповіла.
— Я не залишу тебе. Не зникну. Не покину.
Ярина підвела обличчя. Світло з кухні падало на її мокрі вії, за вікном іще шумів дощ, але грім відходив далі.
— Поцілуйте мене, — сказала вона ледь чутно. — Тільки якщо самі хочете.
Назар хотів. Хотів давно — від того дня, коли побачив її біля сміттєвих баків, брудну, вперту, незламану. Але найбільше він боявся, що вона сплутає його бажання з боргом, що вирішить: за добро знову треба платити.
— Ти певна? — спитав він.
— У цьому — так.
Він поцілував її обережно, майже боячись сполохати. Ярина відповіла несміливо, невміло, але так щиро, що в нього перехопило подих. За вікнами дощ почав стихати, гроза відступала, і весь дім ніби завмер у теплому мовчанні.
Уранці Галина Миронівна зайшла на кухню й застала їх за сніданком. Назар і Ярина сиділи поруч, намагаючись поводитися звично, але руки під столом у них були з’єднані.
— Нарешті, — сказала старенька, сідаючи на своє місце.
— Мамо, — знітився Назар…
