Життя без прикрасСонце сідало за яблуні. Іржавий цвях, який знайшла Таня, одразу ж оголосили частиною скарбу. Відкидаючи землю, Ірина помітила, що всміхається.
Потім під лопатою пружно піддалося щось чорне. Кабель знайшовся і тут. Далі він ішов усе вздовж того самого паркану, ховаючись у високій нескошеній траві. Хто ним користувався, лишалося невідомо.
Робота просувалася повільніше, ніж Ірина розраховувала. Неглибоко закопаний кабель петляв: доводилося знаходити його в одній ямці, відступати на кілька кроків і починати нову. Не влучивши, вона зміщувалася вбік. Пересохлу за літо землю тримало коріння.
Ірина копала вранці й увечері, до спеки й після неї. Денні години йшли на допомогу мамі та сон — за всі безсонні зміни. Надвечір за парканом знову з’являлися Віктор із Танею.
Дівчинка проходила через хвіртку й негайно бралася шукати скарби. Їй відвели окрему ямку. У відерці невдовзі зібралися два ґудзики, уламок синьої чашки й монета, стерта настільки, що рік було не прочитати. Знахідки вона показувала батькові.
Сам Віктор лопати не чіпав. З його боку паркану долинали розповіді: як вони пів дня шукали джерело дивного запаху, поки не виявили під ліжком бутерброд, який Таня сховала для їжака. Як він працював в офісі великої компанії, а потім зрозумів, що ненавидить місто, й перейшов на віддалену роботу. Як Таня назвала сусідського кота Генералом і тепер на інше ім’я той не озивається.
Ірина копала під ці історії, слухала, сміялася. Вечора вона чекала дедалі дужче.
Наступного ранку робота ледь почалася, коли з вулиці долинув гуркіт. Слідом залунала така лайка, що мама на ґанку перехрестилася.
— У Петровича щось сталося.
Кинувши лопату, Ірина побігла через дорогу. У навстіж відчиненому гаражі стояв Петрович, біліший за крейду, притискаючи праву руку до грудей. На підлозі лежала розпечена залізяка — схоже, він схопив її, не глянувши.
— Дайте оглянути.
— Іди ти…
Але Ірина вже взяла його за лікоть і повернула долоню до світла. Опік був серйозний, уже починав надуватися пухир.
— Кран у вас де?
— На подвір’ї.
Попри заперечення, вона довела Петровича до крана й підставила його руку під холодний струмінь.
— Так і тримайте. Без мене не прибирайте.
— Довго ще стояти?
— Хвилин п’ятнадцять. Краще двадцять.
— Двадцять?! Та в мене замовлення горить!
— Замовленню доведеться почекати. Права рука у вас одна.
Петрович засопів, однак послухався. Поки він охолоджував долоню, Ірина збігала по мамину аптечку. Повернувшись, застала його там само: дивився спідлоба, але руку тримав під водою.
— Олією б, — пробурчав він. — Моя мати завжди мастила.
— Олією не можна. Сметаною теж. І пухиря не чіпайте, не проколюйте. Зараз перев’яжу, завтра покажетеся мені — подивлюся, як загоюється. Стане гірше, поїдемо до лікарні.
Обробила вона все швидко, акуратно, потім наклала стерильну пов’язку. Руки самі пам’ятали роботу. Петрович стежив за ними, і обличчя його потроху змінювалося.
— Умієш ти… Де навчилася?
— На швидкій. Дванадцять років там.
— Он воно як. — Він помовчав, розглядаючи пов’язку. — Ти вибач за пігалицю. Дарма я так, погарячкував.
— Нічого, — усміхнулася Ірина. — Я ж вас злодієм виставила. Вважатимемо, що ми квити.
З-під сивих вусів проступила подоба усмішки. Петрович хмикнув.
Після обіду він прийшов сам, постукав у хвіртку.
— Дай свою лопату.
Не розуміючи, навіщо вона йому знадобилася, Ірина принесла. Петрович забрав її до себе, а за годину повернув.
— Тупа була, жах. Як ти нею взагалі працюєш? Однією рукою нагострив, між іншим. Тепер різатиме землю, а не колупатиме, як курка лапою.
На гострому лезі виблискувало сонце. Ірина взяла лопату.
— Дякую, Петровичу.
— Та що там… — Він зам’явся. — Знадобиться ще щось — скажи. Я ж навпроти.
Він пішов додому, притримуючи перев’язану руку.
— Двадцять років знаю, а такого ще не бачила, — здивувалася мама. — З усією вулицею ж устиг пересваритися!
Надвечір держак уже було боляче стискати. Ірина стягнула знайдені в маминому сараї робочі рукавички — тонкі, протерті наскрізь. На обох долонях з’явилися водяні мозолі; два вже лопнули.
Віктор підійшов до паркану без Тані. Мовчки передав пакет. Усередині лежали цупкі нові рукавички, тюбик загоювальної мазі й упаковка пластирів.
— Ще вранці бачив, як ви на руки дмухаєте.
— Я все-таки фельдшерка, Вікторе, — усміхнулася вона. — З мозолями й сама впораюся.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.