Життя без прикрас— Дівчино! Ну слава богу! — зрадів він. — Підніміть, будь ласка, драбину. Я ж зараз зісковзну!
Ірина простежила поглядом за дротами від панелей: ті ховалися десь під дахом. Потім подивилася на самого господаря. Знайшовся, голубе. Крізь діру в штахетнику — мабуть, ту саму, якою скористалася Жужа, — вона перебралася у двір і підійшла до драбини. Піднімати її не стала.
— Поясніть спершу, куди у вас іде дріт від моєї мами.
Чоловік поперхнувся.
— Що ще за дріт?
— Той, через який ви закричали. Я вимкнула автомат, і ви відразу зчинили галас на всю вулицю. Дивовижний збіг, правда?
— Та я кричу, бо ваша коза драбину перекинула! — обурився він згори. — Я ногу на неї ставив, а коза прийшла чухатися. Терлася, терлася — мало не скинула мене вниз головою! Тепер ще й кашкет доїдає.
Ірина скосила очі на Жужу. Коза жувала й споглядала все, що відбувалося, з глибоким філософським спокоєм.
— Козу сюди не приплітайте. У мами за місяць двадцять три тисячі за електрику. Сама живе, пенсіонерка. Розумієте, що для неї такий рахунок?
— Розумію. І співчуваю. Але чому відповідати за нього маю я?
— А це ваше господарство? — Ірина вказала на дах. — Тут і панелі, і дроти, ціла електростанція. Не Святим же Духом вона живиться.
— Сонцем! — простогнав чоловік. — Сонячні це панелі, сонячні. Мені чужа електрика й задарма не потрібна!
— Так кожен каже.
— Хто кожен? Дівчино, залізо розпеклося, я тут як на пательні!
Вона й сама знала, як серпневе сонце розжарює залізний дах. І все ж відступити зараз здавалося неможливим. Мама ночей не спала через платежі, Ірина всю дорогу в автобусі шукала пояснення — і ось воно ніби знайшлося.
— Скажете чесно, як є, — поставлю драбину.
— Немає мені в чому зізнаватися! На стовп подивіться.
— До чого тут стовп?
— Той, біля дороги. Від нього дроти йдуть до вашого будинку й до будинків навпроти. А до мого хоч один тягнеться?
Обернувшись, Ірина побачила бетонний стовп. Дроти від нього провисали над дорогою: один ішов до мами, ще два — до будинків навпроти. У бік сусідського даху не йшов жоден.
Сусід дивився згори так, ніби ось-ось підсмажиться, але спершу все-таки сподівається домогтися, щоб його вислухали.
— У мене взагалі немає підключення до мережі, — промовив він уже тихіше. — Зовсім. Жодного дроту. Будь ласка, дайте мені спуститися.
Ще секунду Ірина вагалася. Потім підняла драбину, приставила до стіни, відчуваючи, як палають щоки. Чоловік обережно знайшов ногою щабель і зліз. Усівшись на траву спиною до будинку, мовчки подув на почервонілі долоні.
Раптом він засміявся. Спочатку неголосно, потім дедалі дужче; довелося навіть витерти очі.
— І що вас так розвеселило? — не витримала Ірина.
— Перший у моєму житті допит на даху. І коза при ньому — наглядачка.
Він підвівся, обтрусив джинси й подав руку.
— Віктор.
— Ірина, — буркнула вона, відповідаючи на рукостискання.
— Тоді ходімо, Ірино. Покажу все, що в мене влаштовано. Щоб уже без підозр.
За будинком, біля самої межі ділянки, стояв невеликий дощаний сарай. Усередині було чисто й напрочуд прохолодно. Важкі акумулятори вишикувалися вздовж стіни; вище кріпилася коробка, що блимала зеленими вогниками. Від неї до будинку йшли дроти.
— Поки світло, панелі накопичують заряд в акумуляторах, — пояснив Віктор із явною гордістю. — А вночі вони живлять будинок. Тут усе: комп’ютер, холодильник, освітлення, насос. Я після переїзду жодної квитанції не отримував. Спитайте в сусідів, якщо хочете. Для них я вже місцевий дивак.
Ірина ще раз оглянула акумулятори й коробку з вогниками. Дроти вели в будинок, більше нікуди.
— Пробачте мені. Я й справді вирішила, що це ви.
— Та розумію, — кивнув він. — Вимикаєте автомат, а тут за парканом вереск. Сам на вашому місці вирішив би: ось він, злодій, попався.
— Ви не верещали. Ви просили допомоги, — поправила Ірина й несподівано для себе всміхнулася.
— Просив. Тільки вже надто голосно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.