Медики, викликані бійцями, обережно підняли Назара на ноші. Він був непритомний, але дихав. Марія Савеліївна все ще сиділа поруч, поки її не спробували підняти. Вона дозволила допомогти собі встати, але не відвела погляду від онука доти, доки ноші не опинилися біля дверей.
Олег Даниленко підійшов до неї, зняв рукавичку й обережно взяв її за плече.
— Мамо, все. Тепер я тут. Я все виправлю.
Вона подивилася на нього втомлено й похитала головою.
— Ні, Олеже. Це ще не все.
Він насупився.
Марія Савеліївна повільно обвела поглядом залу. Солдати сиділи за столами, але ніхто не повертався до їжі. Батьки стояли поруч зі своїми синами й доньками, боячись заговорити першими. У їхніх очах уже не було колишньої покірності, але страх не зник. Він сидів глибоко, як скалка, яку не можна витягти одним наказом.
— Подивися на них, — сказала вона. — Вони все ще тремтять. Не від одного Кравця. Від того, що тут роками можна було чинити таке, і ніхто не приходив. Ти прибрав кількох покидьків, але страх залишився. А якщо залишиться страх, завтра знайдеться інший Кравець.
Даниленко мовчав.
— Виправити треба не тільки сьогоднішній біль, — продовжила Марія Савеліївна. — Виправити треба те, що дозволило йому статися. Подивися цим хлопцям у вічі. Якщо хочеш очистити честь батька, почни звідси.
Олег Даниленко низько схилив голову.
— Зрозумів, мамо.
Він особисто провів матір і племінника до гелікоптера, який мав доправити їх до найкращого окружного госпіталю. Коли машина піднялася над майданчиком, здіймаючи пил і паперові уривки, люди біля будівлі все ще стояли нерухомо. Здавалося, буря пішла разом із генералом. Але насправді вона лише змістила центр.
До зали повернувся ад’ютант Даниленка — майор із втомленим, напруженим обличчям. Він розумів, що опинився серед людей, які щойно побачили падіння свого мучителя, але ще не знають, чи можна їм говорити.
— За наказом командувача, — промовив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо, — усі присутні залишаються на місцях. Зараз прибудуть слідчі. Кожне свідчення буде прийняте. Ніхто не має права тиснути на вас або погрожувати вам.
Люди перезиралися. Ніхто не вставав. Ніхто не поспішав першим вимовити те, що роками ховали. Тиша знову розповзалася залою, але тепер вона була іншою — не покірною, а напруженою, як перед першим ударом по замерзлій річці.
Першим заговорив чоловік із сивими скронями. Він стояв біля стіни, поклавши руку на плече молодому солдатові. Обличчя в чоловіка було мокре від сліз, але голос, хоч і тремтів, не ламався.
— Я свідчитиму.
Майор повернувся до нього.
— Ми все оформимо. Сядьте, заспокойтеся. Слідчий…
— Ні, — перебив чоловік. — Я скажу зараз. Поки знову не злякався.
Він вивів сина трохи вперед, ніби хотів показати всім: ось він, жива людина, а не рядок у звіті.
— Минулого місяця мій хлопець подзвонив і сказав, що треба здати гроші на спеціальні заняття. Я переказав. Не питав зайвого. Думав, служба є служба, мало що потрібно. А сьогодні зрозумів: ці гроші йшли не на заняття. Вони йшли цьому чоловікові в кишеню. І я, сам того не знаючи, платив за те, щоб мого сина далі залякували.
Слова вдарили по залі. Після них підвелася жінка з почервонілими від сліз очима.
— Мій теж дзвонив, — сказала вона. — Перед відпусткою. Казав, треба купити подарунки старшим. Я ще лаялася, думала, вигадує. А він просто боявся сказати, що його змушують. Господи, як же він боявся…
Вона закрила обличчя руками. Але її плач уже не зупиняв інших. Він, навпаки, ніби прорвав греблю.
— Мій син за пів року став тінню, — вигукнув хтось із глибини зали. — Я думала, це від служби. А він ночами не спав, бо їх піднімали й змушували робити все, що спаде їм на думку.
— Моя донька плакала після кожної розмови з цим офіцером, — сказала інша жінка. — Він відпускав такі гидкі жарти, що їй соромно було повторити. А коли вона поскаржилася, їй сказали: раз прийшла служити, терпи.
— Я був його водієм, — підвівся худий солдат. — У вихідні возив його в особистих справах. Чекав годинами, поки він розважався. Якщо заперечував — отримував наряд або одиночку.
— Я бачив, як продукти зі складу йшли не в їдальню, — промовив інший. — Я бачив списки. Бачив, хто підписував.
Свідчення посипалися з усіх боків. Хтось говорив про гроші. Хтось — про побиття. Хтось — про нічні знущання, про покарання без причини, про те, як скарги зникали, не доходячи вище, як звіти підганялися під красиву картинку, як офіцери робили вигляд, ніби нічого не відбувається.
Один солдат, блідий як крейда, нарешті вимовив те, від чого Марія Савеліївна, якби була поруч, заплющила б очі:
— Руку Литвиненкові зламали не випадково. Після минулого візиту його бабусі Кравець відвів його на склад. Сказав: це тобі за те, що твоя стара висунулася. Ми чули. Ми бачили. Нам наказали мовчати.
Майор стояв посеред зали й відчував, як у нього важчає тіло. Перед ним відкривалася не витівка одного офіцера, що сказився, а ціла система страху, у якій одні били, другі брали, треті знали й мовчали. Він повернувся до бійця з камерою.
— Записувати все. Кожне слово. Прізвища, дати, суми, обставини. Це вже не службова записка. Це матеріали для слідства.
Камера ввімкнулася. Ручки заскрипіли по паперу. Солдати й батьки продовжували говорити, і зала для зустрічей, ще недавно місце приниження, стала схожа на суд, де нарешті піднялися голоси тих, кого надто довго змушували мовчати…
