Життя без прикрасНаприкінці листопада їй дозволили опіку з подальшим можливим усиновленням.
Андрій довго спостерігав мовчки. Потім заговорив:
— Ти хоч розумієш, у що вплутуєшся? Чужого хлопчиська береш через схожість з Олексійком. Хочеш одного іншим замінити. Хіба це чесно щодо нього?
— Я нікого не замінюю. Мені добре поруч із ним, і йому зі мною теж. Не розумієш — не треба. Тільки не заважай.
— Та я й не заважаю, а правду кажу. Нам би спочатку самим розписатися, з дачею визначитися, а вже потім…
— Ні, — перебила Лариса. — Спочатку він.
Слова далися несподівано легко. Андрій довго дивився на неї, потім пішов на балкон курити.
Через тиждень складські справи змусили його поїхати на чотири дні. Тоді Лариса й забрала хлопчика додому.
Тепер він стояв перед фотографіями, досі затуляючи рот долонею. Лариса присіла навпочіпки, опинившись нижче за нього.
— Ромо, я не сердитимуся. І без твого дозволу нікому не розповім. Спробуй сказати, що згадується, коли ти дивишся на фотографію.
Він прибрав долоню.
— Чому я сказав «мам», не знаю. Само вийшло. — Він сердито, по-хлопчачому схлипнув. — Я зайшов і вже знав, де кухня. І що печиво у вазі. Цю шафу теж знав.
— Добре.
— А дядько був там, на дачі. Дошки були, я кораблик пускав. Він у телефон кричав, розмовляв із кимось. А потім звелів мені з містків піти… — Хлопчик заплющив очі. — Я йому: «Мама дозволила». Він мене за руку схопив. Я вирвався, а він штовхнув. Далі не пам’ятаю. Холодно було, вода в ніс потрапила. І я кликав… — Він розплющив очі. — Більше не пам’ятаю, чесно. Тільки тітка в білому — вона вдома була, не в лікарні. Це були ви?
Лариса не відповіла. Перед ним зараз сиділа лікарка: лікарка вміє втриматися на ногах, коли падати не можна.
— Ромо, покажеш мені ліву ногу над коліном?
Він здивувався, але підняв штанину. Над коліном біліла тонка, трохи вигнута смужка завдовжки три сантиметри. П’ять років тому ці шви накладала вона сама. Олексій зачепився за цвях у дідовому сараї; до лікарні було сорок кілометрів, і Лариса зашила рану на кухонному столі. Син затискав зубами карамельку, не плакав.
Зі своєї кімнати вона принесла закриту коробку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.