Після вироків у справі «Круга» сталося те, на що Роман, імовірно, не розраховував. Особливий статус свідка з нього зняли, охорона закінчилася, а сам він невдовзі опинився в розшуку. Людина, чиї слова допомогли зруйнувати потужну кримінальну структуру, тепер сама мала відповідати перед судом. Йому закидали причетність до замахів, участь у вбивстві та незаконний обіг зброї. Учорашній головний свідок швидко перетворився на обвинуваченого.
Свідчення проти нього дав колишній соратник Семен Тихоненко на прізвисько Слідопит. Так коло замкнулося. Клешня зрадив «Круг», Слідопит зрадив Клешню. У світі, де довіра завжди трималася на страху, дружбі й вигоді водночас, це виглядало майже закономірно. Роман міг скільки завгодно пояснювати собі свій вчинок порятунком родини, але тепер той самий механізм обернувся проти нього. Кожен знав надто багато про кожного, і будь-яке знання рано чи пізно ставало зброєю.
До 2009 року, коли Коваленка затримали, за ним формально не значилося судимостей. Для людини, яка роками перебувала поруч із найбільшими тіньовими потоками, це здавалося неймовірним. Він умів не залишати слідів, тримався в тіні, доручав брудну роботу іншим, вчасно добирав слова й людей. Його біографія на папері виглядала куди чистішою, ніж життя, про яке розповідали ті, хто знав закулісся. Ця різниця між документами й реальністю багато говорила про його обережність і зв’язки.
Його етапували назад до того самого міста, де колись він вважався господарем. Тепер він повертався туди не в супроводі вірних людей, а під конвоєм. Слідчий ізолятор, вузькі коридори, двері з вічками, глухий металевий звук замків — усе це стало його новим середовищем приблизно на півтора року. Для людини, звиклої розпоряджатися простором, обирати маршрут і віддавати команди, ув’язнення було тяжким випробуванням. Але навіть там Коваленко не змирився. Він боровся за свободу тими засобами, які в нього залишалися: адвокатами, грошима, зв’язками й терпінням…
