Він повернувся до Вероніки.
— Ти справді віриш їй? Вона мститься. Їй вигідно виставити мене чудовиськом.
Вероніка взяла зі столу троянду й підняла перед собою.
— Ти прийшов до мене з квіткою, яка вже почала вмирати. Напевно, це єдине чесне, що ти сьогодні приніс.
— Вероніко, не треба.
— Ти говорив мені про весілля, поки твоя дружина збирала дітям речі. Ти лежав у моїй кімнаті, а вранці питав, чому мені погано. Ти знав причину. Просто сподівався, що я не дізнаюся.
Вадим відвернувся, ніби її слова були шумом.
— Ліліє, з тобою все інакше.
Лілія встала.
— Не починай. У тебе погано виходить міняти декорації при глядачах.
— Я тобі подобався.
— Мені подобався чоловік, якого ти вигадав. Той був із квартирою, характером і майбутнім. Переді мною стоїть людина з подарованим годинником і боргом на папірці.
Вона дістала із сумки складений аркуш. На ньому була розписка з підписом Вадима. Він спробував вихопити папір, але Лілія прибрала руку.
— Обережніше. Я теж тепер люблю документи.
Вадим ступив назад. Обличчя перекосила злість.
— Ви всі змовилися.
— Так, — сказала Ірина. — Таке трапляється, коли один чоловік бреше одразу кільком жінкам. Вони іноді знайомляться.
Він подивився на двері, потім на вікно. Не для втечі. Швидше для того, щоб знайти точку, де можна знову відчути владу. Не знайшов.
— Чого ви хочете?
— Я вже сказала: розлучення. Дітям спокійного життя. Собі дому без брехні.
— Я хочу, щоб ти повернув гроші, — додала Лілія. — Строки обговоримо письмово.
— А я хочу, щоб ти більше ніколи не вимовляв слово «весілля» жінці, якій не збираєшся казати правду, — сказала Вероніка.
Вадим раптом сів на стілець. Важко, ніби ноги відмовилися тримати його роль. Погляд став вологим, голос пом’якшав.
— Ви не розумієте. Я справді втомився. Мені здавалося, якщо хтось дивитиметься на мене інакше, я виборсаюся. Ірина весь час зайнята дітьми й роботою. Вероніка дала тепло. Лілія — віру в себе. Я нікого не хотів ранити.
Ірина мовчала. Вероніка відвернулася. Лілія тихо сказала:
— Три жінки, один страждалець. Навіть жалість економиш оптом.
Вадим закрив обличчя долонями. Кілька секунд здавалося, що він заплаче. Ірина знала цей прийом. Раніше вона підходила, торкалася плеча, питала, що сталося. Потім слухала про тягар, тиск, чужу несправедливість, нестачу підтримки. Наприкінці сама просила вибачення за його брехню.
Сьогодні ніхто не підійшов. Ця нерухомість виявилася для нього страшнішою за докори. У кімнаті було досить жалю, але він більше не належав йому. Вероніка жаліла себе вчорашню, Лілія — свої гроші й довіру, Ірина — дітей, яким доведеться звикати до нової правди. Для Вадима в цій жалості місця не залишилося.
Вероніка поставила перед ним серветницю.
— Візьми, якщо треба.
Він різко прибрав руки.
— Знущаєтеся?
— Ні. Просто вчуся не рятувати того, хто топив мене заради зручності.
Вадим схопився.
— Я йду.
— Куртка в передпокої, — нагадала Лілія.
Він схопив пакет із вином, потім передумав і залишив його на тумбі. Троянду взяти теж хотів, але стебло остаточно зламалося, коли пальці стиснули плівку. Бутон упав на край столу й покотився до теки Ірини.
Ця дрібна сцена виявилася яскравішою за будь-який крик. Красива квітка, вибрана подешевше, не витримала першого різкого руху. Вадим дивився на зламане стебло з таким обличчям, ніби троянда підвела його особисто.
— Залиш, — сказала Ірина. — Вона тут доречна.
Він відчинив двері, але зупинився на порозі.
— Ти пошкодуєш, Ірино.
— Погроза?
— Попередження.
Ірина взяла телефон.
— Повтори, будь ласка.
Вадим побачив екран і зрозумів, що розмова записується. Тон одразу змінився.
— Я сказав, що ти робиш помилку. Діти тобі цього не пробачать.
— Діти не зобов’язані оплачувати твої романи.
Він пішов, грюкнувши дверима так сильно, що в передпокої задзвеніло дзеркало.
Якийсь час жінки стояли мовчки. Потім Вероніка повільно опустилася на стілець і закрила обличчя долонями. Плечі тремтіли, але плач був тихий, стриманий, ніби вона боялася дати Вадимові ще одну перемогу навіть після його відходу.
