Лілія підняла бутон зі столу, покрутила його в пальцях і поклала поруч із підготовленою позовною заявою.
— Майже шкода.
— Квітку? — спитала Ірина.
— Гроші, витрачені на неї.
Вероніка крізь сльози розсміялася. Сміх обірвався і знову перейшов у схлип. Ірина підійшла, обійняла її. Лілія постояла поруч, потім незграбно поклала долоню Вероніці на плече.
— Усе, — сказала Ірина. — Тепер він знає.
— І почне мститися, — прошепотіла Вероніка.
— Почне метатися, — виправила Лілія. — Це інше.
Телефон Ірини задзвонив майже відразу. Вадим. Вона відхилила. Слідом дзвінок пішов Вероніці. Та вимкнула звук. Потім задзвонив телефон Лілії.
— Наполегливий прихильник, — сказала вона й теж скинула.
Повідомлення посипалися за хвилину. Ірині: «Ти зруйнувала сім’ю». Вероніці: «Не вір їм. Я приїду. Поговоримо». Лілії: «Ми можемо вирішити наше питання окремо. Ти ж доросла».
Ірина попросила обох зробити скриншоти.
— Навіщо? — спитала Вероніка.
— Він сам пише собі характеристику.
Лілія підняла склянку з водою.
— За грамотного автора.
Їсти вони не стали. Їжа охолола. Вероніка спробувала зібрати тарілки, але Ірина зупинила її.
— Потім. Спочатку вирішимо, що далі.
План вийшов коротким. Вероніка не відчиняє Вадимові двері, якщо він повернеться. Лілія найближчими днями не зустрічається з ним наодинці й готує вимогу про повернення грошей. Ірина пише адвокатці, що підготовлену позовну заяву вручено, чоловіка попереджено, можливі емоційні реакції. Усі повідомлення зберігаються. Якщо з’явиться погроза — одразу дзвінок у поліцію.
Коли Ірина вийшла від Вероніки, на вулиці вже горіли ліхтарі. Вона викликала таксі. Перед очима стояв Вадим на порозі зі зламаною трояндою. Вона думала, що буде болючіше. Виявилося, біль уже стався раніше: біля кабінету лікаря, в нічному повідомленні, на фотографіях детектива. Сьогодні прийшло не руйнування, а підтвердження.
Телефон знову завібрував. Вадим писав: «Я їду додому. Ми поговоримо без твоєї свити».
Ірина відразу зателефонувала Світлані Черкасенко.
— Він збирається в квартиру.
— Ви де?
— У місті. Діти в матері.
— Не зустрічайтеся з ним наодинці. Напишіть, що розмова тільки через адвокатку. Якщо почне ломитися, викликайте поліцію або просіть сусідів бути свідками. Замки поки не чіпайте, але майно перевірте за першої можливості.
— Я можу поїхати туди?
— Можете, якщо не сама.
Ірина подумала про Марію Павлівну і дітей. Не можна було зривати матір уночі. Сусідка знизу, Валентина Степанівна, майже завжди була вдома й знала Ірину з дитинства, коли та приїздила до бабусі.
Ірина набрала її.
— Валентино Степанівно, вибачте за пізній дзвінок. Вадим може приїхати в квартиру. У нас конфлікт. Якщо почуєте шум, будь ласка, підніміться або зателефонуйте мені.
— Та він уже тут, — сказала сусідка. — Хвилин п’ять як увійшов. Без машини, злий. Дверима грюкнув.
Ірина заплющила очі.
— Дякую.
— Допомога потрібна?
— Поки що ні. Тільки будьте поруч.
Під’їжджаючи до будинку, вона надіслала Вадимові: «Розмови тільки через адвокатку. Діти в бабусі. У квартирі прошу нічого не чіпати. Особисті речі забереш за погодженням».
Відповідь прийшла миттєво: «Це і моя квартира теж».
Ірина написала одне слово: «Ні».
Без пояснень, без виправдань. Проста правда тримала міцніше за довгі промови.
Таксі зупинилося біля під’їзду. Знайомий двір здавався чужим: дитячий майданчик, лавка, кущі бузку, вікна сусідів. Усе було звичайним, тільки в її квартирі горіло світло в усіх кімнатах. Вадим ходив там, де раніше спали діти, де висіли Полінині малюнки, де Марк ховав щоденник під стосом коміксів.
