Біля під’їзду її зустріла Валентина Степанівна в халаті під пальтом.
— Я з тобою піднімуся, — сказала вона без прохань.
— Не треба, поки нічого не сталося.
— Мовчи. Я твою бабусю знала. Чоловік у люті гірший за кипляче молоко.
На майданчику біля дверей Ірина почула шум. Вадим рухав щось у передпокої, відчиняв шафи. Вона натиснула дзвінок. Двері розчинилися.
Він стояв перед нею з розпатланим волоссям, у розстебнутій сорочці. У руках тримав спортивну сумку.
— Приїхала все-таки.
— Речі без опису ти не виносиш.
— Це мої речі.
— Зараз складемо список.
Вадим помітив сусідку.
— А це ще навіщо?
Валентина Степанівна склала руки на грудях.
— Свідок. Дуже неприємне слово для тих, хто любить шуміти.
— Не лізьте в сім’ю.
— Сім’ю треба було раніше берегти, а не по чужих жінках ходити.
Ірина увійшла до квартири. Одразу побачила відчинену шафу, висунуті шухляди, коробку з документами на підлозі. Серце стиснулося від злості, але голос не зірвався.
— Документи не чіпай.
— Я шукаю свої.
— Твої лежать у синій теці на верхній полиці. Решта тебе не стосується.
Він кинув сумку на підлогу.
— Ти вирішила вигнати мене як собаку.
— Я вирішила розлучитися.
— Це мій дім.
— Це моя законна спадщина.
— Я тут жив.
— Жити і володіти — різні речі.
Валентина Степанівна стояла в передпокої, не знімаючи пальта. Її присутність діяла краще за заспокійливе: Вадим не наважувався кричати на повну силу.
Ірина дістала аркуш і ручку.
— Пишемо. Сорочки, костюми, взуття, бритва, ноутбук, зарядка, документи, годинник, якщо він при тобі.
— Годинник подарувала ти.
— Подарунки не забираю.
Він подивився на зап’ястя. Той самий годинник блиснув під лампою.
— Яка шляхетна.
— Практична.
Вони збирали речі майже годину. Вадим намагався прихопити кавомашину, але Ірина зупинила його.
— Куплена з моєї картки.
— Я нею користувався.
— Можеш попрощатися.
Валентина Степанівна хмикнула, але промовчала. У підсумку Вадим забрав одяг, взуття, документи, ноутбук, стару кавоварку, яку справді купував до шлюбу, і електрочайник із комори, подарований колегами. Чайник був із тріщиною на кришці, але Вадим учепився в нього так, ніби це був символ його прав.
— Записуй, — сказав він зло. — Чайник.
Ірина записала.
— Записала.
— Смішно тобі?
— Ні. Пізнавально.
Коли сумки були готові, він зупинився біля дитячої. На дверях висів малюнок Поліни: будинок, чотири фігури і собака, якої в них ніколи не було. Вадим потягнувся до ручки, але Ірина стала поруч.
— Дитячі речі не чіпаєш.
— Я батько.
— Тому поводься доросліше.
Він хотів відповісти, але сусідка кашлянула. Вадим узяв сумки й пішов до виходу. Біля дверей затримався.
— Я ще повернуся.
— За погодженням.
— Подивимося, що скаже суд.
— Подивимося.
Він вийшов на майданчик. Ліфт довго не приходив. Усі троє стояли мовчки. Коли двері відчинилися, Вадим увійшов, поставив сумки біля ніг і подивився на Ірину так, ніби намагався запам’ятати її для майбутньої помсти.
— Ти пошкодуєш, — сказав він тихіше.
Валентина Степанівна підняла телефон.
— Повторіть для запису, молодий чоловіче.
Двері ліфта зачинилися раніше, ніж Вадим знайшов відповідь.
У квартирі настала тиша. Ірина притулилася до стіни. Валентина Степанівна зняла пальто й пройшла на кухню без запрошення, як свої люди заходять туди, де горе не можна залишати без чаю.
— Заварка де?
— У верхній шафці.
— Сідай.
Ірина сіла. Сили пішли так різко, що руки стали важкими. Сусідка поставила перед нею горнятко.
— Бабуся твоя таку саму пику бачила в твого діда, коли вигнала його за пияцтво. Чоловіки дуже дивуються, коли двері перестають бути їхнім правом.
Ірина спробувала всміхнутися.
— Дякую, що піднялися.
— Завтра замок поміняй.
— Через адвокатку. Як належить.
— І сусідам скажи, щоб не пускали його без тебе.
— Світлана веліла обережно.
— От і роби обережно. Але не будь дурною.
Після відходу сусідки Ірина обійшла квартиру. У спальні залишився слід від сумки на покривалі. У ванній зникла його бритва. У шафі утворилася порожня полиця. Дитяча була не зачеплена. Вона поправила Полінин малюнок на дверях і раптом відчула, що простір став тихішим. Не щасливішим. Зате чеснішим.
