Вона сфотографувала шухляди, передпокій, список речей, надіслала все адвокатці й написала матері: «Усе спокійно. Приїду завтра».
Марія Павлівна відповіла: «Діти сплять. Чекаю».
Коли наступного дня, погодивши це зі Світланою після нічного конфлікту, Ірина поміняла замки й розрахувалася з майстром, увечері вона знову приїхала до матері. На кухні горіло світло. Марія Павлівна сиділа за столом у халаті, перед нею стояли дві чашки.
— Ну як, доню?
— Він забрав речі. Кричав, але не сильно. Сусідка була зі мною.
— Молодець.
— Я не відчуваю перемоги.
— Її одразу не відчувають. Спочатку просто перестає пахнути брехнею.
Ірина сіла навпроти. Мати посунула чай.
— Вероніка?
— Тримається.
— Лілія?
— Теж.
— Дивне в тебе військо.
— Зате чесне.
Марія Павлівна кивнула.
— Завтра діти питатимуть про батька.
— Скажу, що ми з татом житимемо окремо. Без подробиць.
— І без надії, що він завтра повернеться з тортом і все стане як було.
Ірина подивилася на матір.
— Не стане.
— Оце головне.
Вона піднялася до дітей. Марк спав, підклавши долоню під щоку. Поліна розкинулася на ліжку, іграшкова конячка впала на підлогу. Ірина підняла її й поклала на комод. Потім присіла на край матраца.
Вранці доведеться пояснювати. Потім суд. Порядок зустрічей, аліменти, розмови з учителями, запитання сусідів, порожня полиця в шафі, новий побут. Але найстрашніше вже вийшло з тіні й отримало ім’я.
Унизу завібрував телефон. Ірина спустилася, щоб не розбудити дітей. Повідомлення прийшло з невідомого номера. Вона відкрила його й побачила фотографію під’їзду Вероніки, зроблену з вулиці. Під знімком стояло: «Думаєш, вас троє? Я теж умію шукати союзників».
Ірина дивилася на фотографію, поки екран не згас. Прямої погрози не було, але відчувався чужий крок біля дверей. Хтось стояв у темряві, знімав будинок і чекав, що жінки злякаються сильніше, ніж після викриття.
Марія Павлівна вийшла з кухні, накинувши стару кофту.
— Хто написав?
Ірина мовчки простягнула телефон. Мати прочитала й одразу повернула.
— Дзвони Вероніці.
Гудки тягнулися довго. Нарешті Вероніка відповіла майже пошепки.
— Ірино, ти вдома?
— Так. Ти?
— Сиджу в передпокої. Хтось дзвонив у двері хвилин десять тому. Чоловік у кепці. У вічко погано видно. Я не відчинила. Потім прийшла фотографія під’їзду. Тобі теж?
— Так. Двері зачинені?
— На замок і ланцюжок. Ще табурет під ручку поставила, хоча розумію, що це дурня.
— Не дурня. Дзвони в поліцію. Скажи, що невідомий ходить біля квартири після конфлікту. Нехай хоча б приймуть звернення.
— А якщо не приїдуть?
— Заява все одно залишиться. Нам потрібна фіксація. І не виходь сама.
Ірина записала час, номер і текст. Потім набрала Лілію. Та відповіла бадьоро, але злість чулася відразу.
— Мені надіслали вітрину салону. На тлі — цеглина в чиїйсь руці. Підписали: «Не грай у дорослі ігри».
— Ти де?
— Вдома. Камери на вході працюють. Вранці подивлюся запис.
— Зроби скриншот і пиши заяву.
— Уже зберегла. Якщо це Вадим, він обрав поганий спосіб просити пробачення.
Світлана Черкасенко взяла слухавку майже відразу.
— Повідомлення не видаляти. Номери записати. Вероніка і Лілія подають заяви. Ви теж як адресат тиску. Вадимові надішліть одну фразу: будь-які контакти тільки через адвокатку, спроби тиску фіксуються. Далі мовчіть.
— А якщо він скаже, що ні до чого?
— Нехай каже. Ми не призначаємо винного самі. Ми показуємо обставини навколо конфлікту.
Ірина написала Вадимові: «Після повідомлень із фотографіями будь-які контакти тільки через адвокатку. Спроби тиску будуть передані в поліцію».
Відповідь прийшла за кілька хвилин: «Ти вже зовсім? Я не знаю, про що мова».
Вона переслала скрин Світлані. Сперечатися було марно. Вадим умів заперечувати навіть те, що лежало перед ним на столі.
Ніч минула уривчасто. Ірина прокидалася від кожного шереху. Страх більше не був туманним. У нього з’явилися номери, фотографії, під’їзди, чужі кроки.
Вранці Марія Павлівна поставила на стіл кашу й сказала:
— Сьогодні у двір тільки поруч із будинком. За хвіртку без мене ніхто не виходить.
Марк одразу насторожився.
— Чому?
Ірина сіла навпроти. Поліна тримала ложку й дивилася то на матір, то на бабусю.
— У нас зараз складна розмова з татом. Вам нічого не загрожує, але я хочу, щоб ви були поруч.
— Ви розлучаєтеся? — спитав Марк.
— Так. Ми з татом житимемо окремо.
Поліна опустила ложку.
— Він більше не прийде додому?
— Він бачитиметься з вами. Тільки за домовленістю, щоб усім було спокійно.
— Через нас? — тихо спитав Марк.
— Ні. Ніколи так не думай. Це рішення дорослих. Ви з Поліною ні в чому не винні.
Хлопчик відвернувся до вікна.
— Він знову обіцяв і не приїхав.
Ірина не стала захищати Вадима. Раніше вона б знайшла пояснення: робота, затори, втома, важливі дзвінки. Тепер вирішила не підкладати дітям подушки під кожне батькове падіння.
