— Він сам відповідає за свої обіцянки.
Поліна підійшла до матері й притулилася лобом до її плеча.
— А наша квартира залишиться наша?
Ірина обійняла доньку.
— Так. Залишиться.
Опівдні Лілія надіслала запис із камери салону. На ньому біля вітрини стояв Степан Мазур. Він озирався, дістав із сумки цеглину, знімав вхід на телефон і швидко йшов до зупинки. Обличчя видно було не ідеально, але профіль збігався з фотографіями, які Тарас надсилав раніше.
— Союзник знайшовся, — сказала Лілія по гучному зв’язку. — Герой вітринного фронту.
За годину Вероніка описала того самого чоловіка: кепка, темна куртка, нервова хода. Її сусідка бачила, як він виходив із під’їзду й комусь телефонував. Прямих доказів проти Вадима поки не було, але ланцюжок вибудовувався ясно: хтось дуже хотів, щоб жінки пов’язали переляк саме з ним.
За день Степана викликали для пояснень. Він запевняв, що просто опинився поруч, але фотографії під’їздів у телефоні пояснити не зміг. Серйозної справи не вийшло, однак бігати по чужих адресах він більше не хотів. Вадим написав Ірині: «Ти втягнула нормальних людей у бруд». Вона не відповіла.
Наступні тижні стали перевіркою не на сміливість, а на витримку. Світлана подала документи до суду. Ірина повернулася з дітьми до міста. Вадим зняв однокімнатну квартиру на околиці й розповідав знайомим, що дружина вигнала його без причини. Ірина надіслала йому офіційне повідомлення: речі, що залишилися, можна забрати в узгоджений час, при свідкові й без самовільного доступу.
Він прийшов із кам’яним обличчям, забрав зимову куртку, взуття, коробку інструментів.
— Ти налаштовуєш сина, — кинув він біля дверей. — Він не хоче зі мною говорити телефоном.
— Я перестала виправдовувати тебе.
Він пішов, і квартира ніби видихнула. Ірина не відчула радості. Радість узагалі погано приживається там, де спершу доводиться виносити з дому чужі сорочки, пояснювати дітям мовчання батька й відповідати на повідомлення адвокатки між вечерею і перевіркою уроків. Перемога в таких справах схожа на зачинені двері, за якими вперше тихо.
З дітьми довелося вибудовувати нове життя без різких рухів.
Суд призначили на кінець літа. До цієї дати залишалося досить днів, щоб звикнути до думки, і надто мало, щоб перестати боятися. Ірина збирала документи вечорами, коли діти вже спали, розкладала папери по прозорих файлах і щоразу перевіряла порядок знову: квартира, діти, витрати, машина, переписки. У цій акуратності було щось рятівне. Вона не могла керувати тим, що скаже Вадим, але могла прийти з фактами, які не потребували інтонації.
Того ранку Ірина прокинулася затемна. Діти ще спали. Вона випрасувала блузку, розклала документи, перевірила паспорт, випила каву без цукру. Марія Павлівна приїхала напередодні, щоб побути з онуками.
