Марк вийшов на кухню першим.
— Ти сьогодні до судді?
— Так.
— Тато буде там?
— Буде.
Він помовчав.
— Ти не бійся.
Ірина усміхнулася й обійняла його.
— Постараюся.
— Я серйозно. Ти коли боїшся, все одно робиш. Бабуся сказала, це рідкісна якість.
Із кімнати визирнула Поліна з розпатланою косою.
— А суддя поганих сварить?
— Суддя вирішує за законом.
— Тоді скажи, що ми хочемо кота.
Марк закотив очі.
— Це не про кота, дурненька.
Ірина взяла сумку й поїхала до суду.
Вадим прийшов у темному костюмі, погано випрасуваній сорочці й годиннику, подарованому Іриною на річницю. Раніше вони доповнювали образ успішного чоловіка. Тепер здавалися річчю з чужої шафи.
На засіданні Вадим спочатку намагався говорити про почуття: роки шлюбу, важкий період, взаємні помилки, жіночу жорстокість. Суддя швидко повернула його до суті справи.
Світлана розклала все по порядку. Квартира отримана Іриною у спадок і поділу не підлягає. Діти живуть із матір’ю, саме вона займається школою, лікарями, режимом і гуртками. Машину продано офіційно, кредит закрито, залишок збережено на окремому рахунку. Витрати Вадима на сторонніх жінок показували його фінансову недоброчесність.
Коли мова зайшла про дітей, він пожвавішав.
— Я хочу, щоб вони жили зі мною половину часу.
Світлана підняла договір оренди маленької квартири, робочий графік, переписки з відмовами забрати дітей і висновок соціальної служби.
— Отже, з мене роблять недільного тата? — різко спитав Вадим.
Ірина вперше подивилася йому просто в обличчя.
— Їм потрібен відповідальний батько, який приходить, коли обіцяв.
Суддя зробила зауваження. Вадим замовк.
До середини осені шлюб розірвали. Місце проживання Марка і Поліни визначили з матір’ю. Вадим отримав графік спілкування: дві суботи на місяць, один будній вечір за попереднім погодженням, дзвінки у зручний для дітей час, участь у шкільних питаннях через повідомлення. Самовільні візити виключалися. Аліменти призначили офіційно.
Щодо майна підсумок виявився для нього принизливим не тому, що суд перетворював його на жебрака, а тому, що від красивої легенди нічого не залишилося. Квартира залишилася за Іриною. Машину було продано з підтвердженою ціною, кредит закрито, залишок враховано при поділі. У Вадима залишилися одяг, особиста техніка, стара кавоварка, чайник із тріщиною і обов’язок платити аліменти на дітей.
Після засідання він наздогнав Ірину в коридорі.
— Задоволена?
Світлана зупинилася поруч, але Ірина відповіла сама.
— Ні. Вільна.
— Ти зруйнувала сім’ю.
— Я розібрала те, що ти зламав раніше.
Він хотів принизити її словами, але не знайшов нових. Усі звичні вже прозвучали й перестали діяти.
— Подивимося, як ти впораєшся сама.
— Я давно справлялася.
Вадим завмер. Ця фраза позбавила його останньої зручної переваги. Поруч проходили люди зі своїми теками й чужими бідами. Його драма виявилася однією з багатьох.
Увечері Ірина повернулася додому з пакетом тістечок. Дорогою вона довго тримала пакет на колінах і думала, що діти запам’ятають цей день зовсім інакше, ніж вона: не як дату рішення суду, не як набір юридичних формулювань, а як вечір, коли мама прийшла втомлена, але не зламана, і в руках у неї було щось солодке. Їй хотілося, щоб у них усередині залишилося саме це — не страх, а відчуття, що дім витримав.
Марк відчинив двері першим.
