Вадим зблід від злості.
— Ти записувала?
— Ти сам надіслав, — спокійно сказала Лілія. — Можна сказати, подарував.
— Це вирвано з контексту.
— Контекст сидить перед тобою: дружина, наречена і коханка, якій ти розповідав про нову квартиру.
Вероніка поклала троянду на стіл. Стебло торкнулося закритої теки з підготовленою позовною заявою.
— Мені ти говорив про весілля. Що втомився від самотності. Що вперше зустрів людину, з якою можна мовчати.
— Я не брехав тобі про почуття.
Ірина вперше всміхнулася.
— Яка рідкісна ощадливість. Чужі гроші витрачав щедріше.
Вадим різко подивився на неї.
— Ти продала машину за моєю спиною.
— За договором. Кредит закрито. Залишок зафіксовано.
— Це була наша машина.
— Саме так. Тому документи лежать в адвокатки.
Слово «адвокатка» змусило його насторожитися. Він відсунув стілець, але сідати не став.
— Ірино, ти переходиш небезпечну межу. Ми чоловік і дружина. Такі питання вирішують удома, без сторонніх.
— Удома? — Ірина говорила тихо, але кожне слово падало окремо. — У квартирі, що дісталася мені від бабусі? На кухні, звідки ти писав Вероніці після сніданку з дітьми? Чи в спальні, де дзвонив Лілії й скаржився на колишню?
Вадим відкрив рота, закрив. Потім обрав іншу маску. Обличчя пом’якшало. Він подивився на Вероніку так, ніби в кімнаті більше нікого не було.
— Вероніко, я справді хотів із тобою інакше. Ти з’явилася, коли мені було дуже важко. Я заплутався.
— У кому? У мені, у дружині чи в Лілії?
— У житті.
— Зручне слово.
Він зробив крок до неї.
— Ти ж знаєш, між нами було справжнє.
Вероніка відступила до столу.
— Справжнім був паспорт у твоєму піджаку.
Вадим стиснув губи. Погляд метнувся до Ірини.
— Це ти її підмовила ритися в моїх речах?
— Так.
— Отже, визнаєш?
— Визнаю. Я запропонувала перевірити документ. Ти міг виявитися чесним. На жаль.
Лілія тихо плеснула долонею по підлокітнику.
— Чудове формулювання.
— Помовч, Ліліє, — кинув Вадим.
Її обличчя стало жорстким.
— Ти зараз кому наказуєш?
— Тебе це стосується найменше.
— Справді? Гроші, які ти взяв у мене, теж найменше стосуються? Чи обіцянка перевезти мене в квартиру біля парку? До речі, спитай в Ірини, чи пустила б вона мене туди жити разом із вами.
Вадим різко видихнув.
— Я все поверну.
— Коли? Після наступної жінки?
Ірина відкрила теку й вийняла копію підготовленої позовної заяви. Папери лежали в її руках спокійно, без тремтіння.
— Давай ближче до справи. Я подаю на розлучення. У заяві вказано місце проживання дітей зі мною, аліменти, поділ майна. Особисті речі забереш за погодженням. У квартиру без мене або представника не заходиш.
Він витріщився на документи.
— Ти з глузду з’їхала?
— Ні.
— Ти позбавляєш дітей батька?
— Ти сам багато разів не приходив, коли обіцяв.
— Я працював.
— У ресторанах?
— Ти нічого не розумієш! — голос Вадима зірвався. — Чоловік не може жити під постійним контролем. Ти завжди була сильна, холодна, все вирішувала сама. Мені поруч із тобою дихати було нічим.
Цю фразу Ірина чекала. Він мусив спробувати зробити її винною. Мусив сказати, що зрада виросла з її характеру, його туги, чужого нерозуміння.
— Дивно, — сказала вона. — Коли треба було платити комунальні рахунки, кредит за машину, лікувати дітей, купувати продукти, оформлювати страховки і закривати твої борги по картці, поруч зі мною дихалося вільніше.
Вероніка опустила погляд, щоб не втрутитися. Лілія дивилася на Вадима так, ніби вивчала зіпсований товар.
Він перейшов до іншого прийому.
— Ірино, я люблю дітей. Ти не можеш просто виставити мене.
— Спілкування з дітьми буде за порядком. Без нічних візитів, тиску й обіцянок забрати їх назавжди.
— Я такого не казав.
— Поки що.
Вадим схопив копію підготовленої позовної заяви, пробіг очима першу сторінку, потім кинув аркуш на стіл.
— Думаєш, суд усе віддасть тобі?
— Квартира — моя спадщина. Машину продано офіційно. Гроші на окремому рахунку. Діти живуть зі мною. У тебе залишиться можливість платити аліменти й бути батьком, якщо ти захочеш ним бути, а не грати перед знайомими.
Він коротко й зло розсміявся.
— Ти підготувалася.
— Нарешті.
Ця фраза вдарила сильніше за докори. Вадим раптом побачив перед собою не жінку, яку можна відволікти поцілунком і втомленими скаргами, а людину, яка вже зробила вибір.
