Лілія сиділа в кріслі й крутила тонкий браслет. У світлому костюмі вона виглядала так, ніби прийшла на ділову зустріч, де партнерові зараз оголосять про банкрутство.
— Він запізнюється на сім хвилин, — сказала вона.
— Вадим любить входити останнім, — відповіла Ірина.
— Щоб усі встигли скучити?
— Щоб усі дивилися на двері.
Вероніка зупинилася посеред кімнати.
— Я не знаю, чи зможу відчинити спокійно.
Ірина підійшла ближче.
— Зможеш. Ти вже зробила найважче.
— Ні. Найважче почнеться, коли він подивиться на мене так, ніби це я його зрадила.
Лілія різко всміхнулася.
— Нехай спробує. Сьогодні в нас багатий вибір зрадниць.
Ірина подивилася на неї з попередженням.
— Без зайвої отрути.
— Зрозуміла. Хоча він заслуговує на цілу пляшку.
Телефон Вероніки блимнув: «Піднімаюся».
У кімнаті стало тихо. За дверима почулися кроки, потім короткий дзвінок. Вероніка заплющила очі на одну секунду, прибрала телефон у кишеню й пішла в передпокій.
— Хто там? — спитала вона, хоча знала відповідь.
— Чоловік твоєї мрії, — весело промовив Вадим за дверима.
Лілія беззвучно приклала палець до губ, ніби просила не дати їй заговорити першою. Ірина ледь помітно хитнула головою.
Вероніка відчинила.
Вадим стояв на порозі з трояндою і пляшкою недорогого вина в паперовому пакеті. Сорочка була нова — та сама, куплена в день спостереження. На обличчі сяяв вираз людини, заздалегідь упевненої в перемозі.
— Ну нарешті, — сказав він і ступив уперед. — Моя розумниця повернулася.
Він нахилився до Вероніки, але вона трохи повернула голову, і поцілунок припав у щоку. Вадим уловив це, однак списав на хвилювання. Простягнув троянду.
— Тобі.
Вероніка взяла квітку. Плівка голосно зашурхотіла в тиші. Вона подивилася на темніючий край бутона.
— Дякую. Дуже символічно.
— Що?
— Заходь.
Вадим зняв куртку, поставив пакет на тумбу й ступив у кімнату. Спочатку побачив стіл і тарілки. Потім Ірину біля вікна. Його обличчя здригнулося, але він швидко зібрав звичну усмішку.
— Ірина?
Слідом погляд упав на Лілію. Цього разу усмішка не втрималася. Вона ніби сповзла з обличчя, залишивши під собою розгубленість.
— Лілія?
— Добрий вечір, Вадиме, — сказала вона. — У нас тут курси підвищення кваліфікації. Розширений склад.
Вероніка зачинила вхідні двері й повернулася до кімнати. Троянда залишилася в неї в руці.
Вадим переводив погляд з однієї жінки на іншу, потім на стіл, тоді знову на Ірину. Було видно, як у голові в нього перебираються варіанти. Спершу — заперечувати. Потім — розсердитися. Потім — образитися. Потім — обрати найслабшу, ту, що здригнеться першою, і говорити лише з нею. Ірина майже фізично бачила, як звичні маски одна за одною піднімаються до його обличчя і жодна не встигає закріпитися.
— Що відбувається?
— Вечеря, — відповіла Ірина. — Ти ж прийшов відзначити повернення Вероніки.
— А ти що тут робиш?
— Сиджу в колишньої однокласниці.
Він різко повернувся до Вероніки.
— Ти їй подзвонила?
— Не довелося. Ми зустрілися раніше.
Вадим нервово всміхнувся.
— Зрозуміло. Вирішили влаштувати виставу.
— Ні, — сказала Лілія. — Виставу ставив ти. Ми прийшли на фінал.
Він підняв долоню, ніби зупиняв шум, хоча ніхто не кричав.
— Давайте спокійно. Я можу все пояснити.
Ірина підійшла до столу й поклала першу фотографію: Вадим біля ресторану з Лілією. Слідом — знімок із Веронікою. Потім копію сторінки паспорта зі штампом про шлюб.
— Почни з цього.
Він подивився на папери, але не взяв.
— Це особисте.
— Уже спільне, — сказала Вероніка. — Ти сам зробив нас учасницями.
— Вероніко, послухай мене. У нас з Іриною давно все складно.
— Настільки складно, що вчора ти називав її колишньою?
Лілія підняла телефон і ввімкнула голосове. Кімнату наповнив голос Вадима: «Зараз вирішую майнове питання… з колишньою важко, але скоро стане легше… заради тебе я на багато готовий». Запис обірвався на цій обіцянці.
