— Троянди принесе? — спитала Лілія.
Вероніка скривилася.
— Швидше одну. У нього зараз сутужно з грошима після машини.
— Символічно.
— Не жалійте його завчасно, — сказала Ірина. — Він ще спробує зробити винними нас.
У цей момент телефон Вероніки спалахнув. На екрані з’явилося ім’я Вадима.
Усі троє замовкли.
— На гучний? — пошепки спитала Вероніка.
Ірина кивнула.
Вероніка прийняла виклик.
— Привіт.
Голос Вадима був лагідним, трохи втомленим.
— Моя хороша, ти коли повертаєшся? Я вже дні рахую.
Вероніка подивилася на Ірину, потім на Лілію.
— У п’ятницю.
— Нарешті. Може, приїду ввечері? З вином, чимось смачним. Відзначимо твою вчену перемогу.
Лілія беззвучно підняла брови. Ірина стиснула долоні під столом.
— Приїжджай, — сказала Вероніка. — На восьму. Я приготую вечерю.
— Скучила?
Вероніка заплющила очі на секунду.
— Дуже.
— Я теж. Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракувало. Ці дні були пекельні.
Ірина дивилася на його ім’я на екрані. У голові спливали його повідомлення їй: «сумую за домашньою їжею», Лілії: «вирішую майнове питання», Вероніці: «ти мені потрібна». Один чоловік, три сцени, одне дешеве світло.
— Тоді до п’ятниці, — сказала Вероніка.
— До п’ятниці, моя любов.
Дзвінок обірвався. У кафе стало тихо.
— Він сам обрав дату, — сказала Лілія.
Ірина прибрала теку в сумку. Усередині вже не було тремтіння. Тільки ясне, майже небезпечне очікування. У п’ятницю Вадим прийде туди, де на нього чекатимуть усі.
У п’ятницю ввечері Вадим Кравченко обирав між свіжим букетом і однією трояндою так серйозно, ніби вирішував не квіткове питання, а долю власної величі. Він стояв біля квіткового кіоску біля зупинки, тримав телефон біля вуха й роздратовано дивився на цінник. Грошей у гаманці було менше, ніж вимагала звична роль. Після продажу машини життя стало незручним: таксі з’їдало зайве, зарплата ще не прийшла, сімейний рахунок перестав бути відкритим.
— Та заїду я на таксі, — говорив він Степанові Мазуру. — Просто зараз до людини треба. Потім обговоримо.
Із трубки долинув сміх. Степан щось сказав про чергову прихильницю.
— Не заздри. Вміти треба.
Вадим скинув виклик і показав на троянду з дальнього відра.
— Оцю.
Продавчиня подивилася на квітку, потім на нього.
— Вона вже постояла. Візьміть краще інші, свіжіші.
— Мені одну. Красиву.
— Красиві дорожчі.
Вадим помовчав. На обличчі з’явилася та сама усмішка, якою він пом’якшував офіціанток, адміністраторок і жінок, що надто швидко повірили в його голос.
— Там лише пелюстка прим’ята.
— Як скажете.
Вона загорнула троянду в прозору плівку. Бутон тримався, але край темнів, стебло біля листка було подряпане. Вадим помітив це, однак вирішив, що при м’якому світлі ніхто не стане розглядати квітку. Головне — жест. Жінки люблять жести, особливо коли хочуть вірити.
Він узяв троянду, глянув на своє відображення в склі кіоску, поправив комір і набрав Вероніку.
— Я виїжджаю.
— Добре. Чекаю.
— Голос дивний.
— Хвилююся. Давно не бачила тебе.
Вадим задоволено усміхнувся.
— Значить, вечір буде особливий.
— Так, — сказала Вероніка після короткої паузи. — Дуже.
Він не помітив, як прозвучало останнє слово.
У квартирі Вероніки вже зібралися гості. Вона боялася, що руки видадуть її раніше за слова, тому займала себе дрібницями: переставляла тарілки, поправляла серветки, перевіряла воду в чайнику, хоча все було готове. Ірина стояла біля вікна. На ній була темна сукня без прикрас, волосся зібране просто, щоб не лізло в обличчя. У сумці лежала копія підготовленої позовної заяви, документи по машині, виписки, знімки детектива, список речей Вадима. Світлана вранці ще раз нагадала: жодних погроз, жодних ударів, жодних спроб утримувати його силою. Вручити папери, окреслити позицію, фіксувати поведінку, якщо почнеться скандал.
