— Колишня? — написала Вероніка. — Він навіть статус змінив без суду.
Лілія надіслала другу картинку: «Зараз вирішую майнове питання. Скоро стане легше».
Ірина дивилася на ці фрази й відчувала дивний спокій. Вадим сам будував міст до свого провалу. Їм залишалося не заважати.
На третій день після продажу автомобіля вони зустрілися в тому самому кафе в центрі. Три обдурені жінки й адвокатка. Стіл біля вікна перестав бути місцем шоку і став штабом.
Ірина принесла копії документів по машині й список особистих речей Вадима. Вероніка — роздруківки переписки. Лілія — виписку переказів, які він брав у неї під різними приводами.
— Повертав? — спитала Світлана.
— Частково, — відповіла Лілія. — Залишився борг.
— Можете вимагати повернення окремо, якщо є підтвердження. Але не змішуйте це із сімейною суперечкою Ірини. Ваша лінія — показати брехню і фінансову поведінку. Далі вирішите, подавати претензію чи ні.
— Я подумаю, — сказала Лілія. — Поки що хочу побачити його обличчя.
Світлана подивилася на Ірину.
— За позовом майже все готово. Залишилося додати частину виписок і документи на дітей. Подаємо на розлучення, визначення місця проживання, аліменти і поділ майна. Щодо квартири позиція сильна. Щодо спільного рахунку дійте так само, як із машиною: нічого не приховувати, фіксувати переміщення.
— Я хочу обмежити його доступ. Там сімейні заощадження. Якщо він зрозуміє, що все розкрито, може зняти гроші.
— Переведіть половину на захищений рахунок і залиште виписку. Решту не чіпайте до рішення або угоди. Дитячі витрати оплачуйте з картки, зберігайте чеки.
Після розмови жінки сиділи мовчки.
— Отже, фінальна вечеря, — сказала Лілія першою.
Вероніка поправила край серветки.
— Він уже питає, коли я повернуся з курсів. Я сказала, що в п’ятницю.
— Сьогодні середа, — зауважила Ірина. — Отже, післязавтра можна призначити вечір.
Лілія усміхнулася.
— Вечеря при свічках? Яка принадність.
— Без свічок, — сказала Ірина. — Він має прийти сам. Побачити всіх. Отримати підготовлену позовну заяву. Почути, що більше ніким не керує.
— Я принесу роздруківки його повідомлень, — сказала Вероніка.
— Я свої, — додала Лілія. — І розписку, де він обіцяє повернути гроші. Написана криво, але підпис його.
— Я принесу копію підготовленої позовної заяви.
Вероніка зблідла, але голос втримала.
— А якщо він почне кричати?
— Ми не кричимо у відповідь.
— Якщо стане погрожувати?
— Викликаємо поліцію.
Лілія нахилилася до столу.
— А якщо почне тиснути на жалість?
Ірина згадала, як Вадим говорив тихіше, коли хотів, щоб його пожаліли. Як розповідав про важку роботу, відповідальність, чужу несправедливість. Він умів викликати співчуття так, що наприкінці вона сама просила вибачення за його брехню.
— Тоді подамо серветку, — сказала вона. — І продовжимо.
Вероніка несподівано розсміялася. Потім Лілія. Сміх був нервовий, але живий. Ірина теж усміхнулася. У їхньому дивному союзі вперше з’явилася свобода. Не весела й не легка, а та, що з’являється після довго затриманого подиху: ще страшно, попереду неприємні розмови, але вже ясно, що ніхто не зобов’язаний рятувати брехуна від наслідків.
Ірина дивилася на Вероніку й Лілію й думала, що Вадим прорахувався в головному. Він вважав жінок окремими кімнатами, між якими можна ходити, зачиняючи двері. А двері одного разу відчинилися.
Вони продумали деталі. Вероніка запросить Вадима до себе додому в п’ятницю на восьму. Скаже, що повернулася з курсів раніше, втомилася, хоче тихо відсвяткувати. Попросить прийти без зайвих дзвінків, «щоб не наврочити». Лілія приїде заздалегідь. Ірина теж. На столі будуть документи й телефон з увімкненим записом лише на випадок погроз. Жодної публікації, жодного сорому в мережі, жодного натовпу свідків.
