Життя без прикрасА я залишилася біля вікна. Миготливе світло нарешті зникло, і я стала думати про того, хто сидів у машині: чи то акумулятор береже, чи то вже замерз. Ще на смерть замерзне — мені з цим гріхом жити. Невдовзі фари ненадовго спалахнули знову. Живий, подумала я, гріється від мотора, і тривога трохи відпустила.
Коли мені неспокійно, я беруся за віск. От і тоді вийняла зі скрині свічку, розтопила в ковшику восковий шматочок. У сінях стояло відро криничної води; звідти налила в миску. Робила все тихенько, не хотіла тривожити Настю.
У воді віск зашипів і стягнувся. Піднявши його до лампи, я повернула виливок, і на стіні проступила тінь: біля порога дві жінки, висока й нижча. Позаду — широкоплеча чоловіча тінь, велика. А посередині щось кругленьке, невелике, як вузлик.
Довго я розглядала їх. Згадувала, як мати вчила: «Віск не бреше. Бреше той, хто його читає». Боїшся — страх і розгледиш, чекаєш чогось — побачиш своє сподівання. А я близько двадцяти одного року вже нічого не чекала, і ось що мені привиділося.
Віск прибрала за піч, воду з миски злила у відро для помиїв. Надвір таку воду в нас не вихлюпують. Знову лягла на лаву, тільки сон не йшов.
Близько другої години ночі за піччю вихопився короткий здавлений крик — так людина кричить, коли щосили стримується. Я схопила лампу й підхопилася. Настя сиділа, зігнувшись над животом, обіймаючи його руками. Очі в неї були широко розплющені.
— Клавдіє Анатоліївно, щось недобре… Болить!
— Покажи, де.
— Знизу тягне, у спину віддає. Наче надвоє розриває.
Залишивши лампу на табуреті, я сіла біля неї й потримала долоню на животі. Твердий, як камінь. Потім пом’якшав, а невдовзі знову затвердів. Мої долоні таке пам’ятали краще за голову: перші пологи я прийняла сорок років тому в сусідки, коли фельдшер поїхав у район. І скільки їх потім було.
— Пологи починаються, люба. Це перейми.
— Ні, ні! Мені ще три тижні ходити. Зараз не можна, рано!
— Тут ні ти не розпоряджаєшся, ні я. Йому вирішувати. — Я погладила її живіт. — Чотири кілометри по снігу пройшла, промерзла, страху натерпілася. От він і зібрався назовні.
Тепер вона розплакалася вголос.
— Мені треба до лікарні. Викличте швидку, будь ласка!
Я й без прохання знала, що потрібен лікар. Дістала з-під ікони свій мобільний — подарунок онука Оксани Михайлівни, простий кнопковий, із великими літерами. Місце йому завжди там було. Зі зв’язком у нас погано навіть за ясної погоди: тільки біля вікна, що виходить до річки, іноді вдається поговорити.
Біля вікна я набрала номер. Тиша. Спробувала знову. Нічого. На екрані жодної поділки. У заметіль сигнал із вежі за річкою в нас завжди зникає.
— Не можу додзвонитися, зв’язку немає.
— Як немає? Зовсім нічого?
— Нічого. Заметіль ущухне — тоді з’явиться.
— А коли вона ущухне?
Що я могла відповісти? Тут і добу мете, і дві. Настя скрутилася на боці, задихала часто, квапливо. Я зрозуміла: зараз вона так злякається, що сама собі зашкодить. Мати казала: від страху пологи затримуються, у жінки все стискається всередині, от і народжує довго, тяжко.
Я повернулася до ліжка, сіла й узяла її долоню.
— Насте, поглянь на мене.
Вона підвела очі.
— Я приймаю дітей довше, ніж ти живеш, — повела я далі. — Усякі народжувалися, і вчасно, і раніше. У тридцять шість тижнів дитина вже готова, це добрий термін. Ти мене чуєш?
— Так.
— Тоді працюватимемо разом. Я кажу, ти слухаєшся й робиш. Поплакати встигнеш потім, коли народиться. Зараз повторюй за мною, дихай.
Я стала повільно набирати повітря носом, випускати через рот, розтягувати видих. Вона стежила за мною й поступово почала повторювати. Збивалася, дихання ще було нерівним, але вже виходило.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.