Життя без прикрасУ п’ятницю Антон запропонував провести вихідні за містом: відпочити від проблем і побути лише вдвох. Ірина погодилася. Вони винайняли біля озера будиночок і прожили там два тихі, спокійні дні. Ні слова про матір; Антон був ніжним, турботливим. Ірина відчувала, що знову в нього закохується. Надія на щасливе життя повернулася.
Назад приїхали ввечері в неділю. Антон довіз її додому й попрощався. Піднявшись до себе, Ірина кинула сумку на диван і пішла митися. Після душу вдягла халат, поставила чайник і підійшла взяти телефон.
Сумка лежала інакше. І блискавка була розстебнута повністю, хоча Ірина пам’ятала, що залишила її застебнутою наполовину. Вона насупилася й зазирнула всередину: телефон, гаманець, косметичка — усе на місці. Бракувало ключів.
Усередині аж похололо. Ірина витрусила вміст на диван. Серед гаманця, телефона, помади, хустинки й серветок в’язки не було. Вона обнишпорила кишені куртки й пальта, оглянула передпокій. Нічого.
Зник брелок-сова з трьома ключами: від під’їзду, квартири й поштової скриньки. Ірина сіла на диван, обхопивши руками голову. Намагалася згадати, куди могла покласти в’язку. Вона ж пам’ятала, що клала її в сумку.
Схопивши телефон, Ірина зателефонувала Антонові.
— Алло?
— Антоне, ключі зникли. Ти ніде їх не бачив?
— Ключі? Не бачив. Де загубила?
— Гадки не маю. У сумці лежали, зараз їх там немає.
— Може, впустила?
— Не знаю. Ти в мою сумку лазив?
На відповідь довелося чекати. Пауза затягнулася довше, ніж слід.
— Ні. Навіщо б мені туди лізти?
— Просто уточнюю.
— Іро, не чіпав я її. А ти не могла вдома залишити ключі, поки збиралася?
— Я їх брала, точно.
— Тоді пошукай. Я не знаю, куди вони поділися.
Антон відключився. Ірина залишилася з телефоном у руці, згадуючи, як він затнувся.
Пауза.
Вона надто добре розбиралася в людях, щоб не помітити такої паузи. Він щось приховував.
Вона знову пройшлася квартирою й обшукала всі закутки. В’язка не знаходилася. Отже, десь загубила. Або хтось витяг… Останню думку Ірина спробувала відігнати. Навіщо ж Антонові красти ключі? Адресу він і без них знає. Та підозра засіла скабкою. У пам’яті звучав його голос, поверталася пауза перед відповіддю. Він щось знав.
У шухляді столу лежала запасна в’язка — добре, що Ірина тримала дублікат. Вона переклала його в сумку й застебнула її на замок. Потім за комп’ютером відшукала номер служби, що займалася замками, набрала його, але передумала телефонувати. А раптом ключі десь лежать і ще знайдуться? Даремно витратить гроші, та й схоже це вже на параною. Краще зачекати, пошукати знову.
Заснути не вдавалося. Ірина крутилася в ліжку, перебираючи подробиці поїздки. Антон увесь час був поруч, сумка теж залишалася при ній. Могла впустити в’язку в машині? У будиночку, на вулиці? Але ж вона помітила б, почула, як ті впали. Тоді виходило, що хтось дістав ключі тихо й непомітно. Знову згадувався Антон, і знову вона не розуміла, навіщо йому це.
Уранці голова була важка. Ірина встала, випила кави й поїхала на роботу. День провела наче в заціпенінні: ні на чому не могла зосередитися. На запитання колег, чи все в неї гаразд, лише відмахувалася.
Увечері Антон написав: «Ключі знайшлися?» Вона надіслала коротке «Ні». Він відповів: «Шкода. Та нічого, замовиш дублікат». Продовжувати листування Ірина не стала.
Минуло два дні.
До середи Ірина вже розуміла, що заміни замків, схоже, не уникнути: зниклої в’язки ніде не було. Того дня зателефонував Антон — не з новинами про ключі, а з пропозицією ще раз навідати його матір.
— А навіщо? — втомлено запитала вона.
— Мама просить. Скучила, хоче перед весіллям ще з тобою посидіти, поговорити.
— Антоне, я не маю бажання туди їхати.
— Зроби ласку, з’їздимо ще один раз. Обіцяю, після цього вона відчепиться.
Сперечатися з ним в Ірини не залишилося сил. Вона зітхнула.
— Гаразд, поїдемо. Тільки довго я там сидіти не буду.
— Авжеж. На годину зазирнемо, чаю вип’ємо — і додому.
Домовилися на суботу. Щойно розмова закінчилася, Ірина пошкодувала, що погодилася. Можна було відмовитися одразу, а тепер їй здавалося, що відступати пізно.
У п’ятницю все було звично: робота, а ввечері зустріч із Наталією. Подруга запитала про Антона.
— Нормально в нас, — відповіла Ірина без жодного піднесення.
— З тебе не скажеш, що ти щаслива.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.