Життя без прикрасЧерез двадцять хвилин вона розрахувалася з водієм і піднялася додому. Нові ключі відчинили двері, свіжий замок блищав. Майстер зробив усе як слід.
Ірина ввійшла, замкнула обидва замки й притулилася до дверей. Тихо. Тут не кричали, не дзвонили. Не було Зінаїди Сергіївни з її липкою турботою та жадібними очима, не було брехливого, слабкого Антона. Лише її квартира й вона сама.
Скинувши туфлі, Ірина дісталася до дивана у вітальні й лягла. Тут завібрував телефон. Антон. Повідомлення. «Будь ласка, пробач. Я не хотів, щоб так вийшло. Мама тиснула на мене, а я не зміг відмовити. Спробуймо все виправити».
Вона заблокувала його номер.
Наступний дзвінок був із незнайомого номера. Ірина відповіла — заговорила Зінаїда Сергіївна.
— Ірино, навіщо ж так? Пожартували ми. Антончик хотів матір порадувати. Тобі хіба шкода? Стільки місця в тебе, а я й пожити нормально не можу.
Ірина обірвала розмову й додала номер до чорного списку. Одразу задзвонив інший, теж незнайомий.
— Безсердечна егоїстко! — тепер у голосі Зінаїди Сергіївни не було примирливих ноток. — Не заслужила ти мого сина! Ще пошкодуєш, що такого чоловіка проґавила!
Блокування. Потім надійшли ще два дзвінки. Ірина вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу.
Обхопивши коліна, вона сиділа на дивані. Хотілося закричати, жбурнути чимось у стіну. Натомість вона повільно вдихала й видихала, рахуючи до десяти. Навіть через пів години телефон і далі здригався кожні кілька хвилин.
У спальні Ірина відчинила сейф і вийняла теку. Свідоцтво про право власності, технічний паспорт — вона гортала папери, перевіряла кожен. Усе на місці. Власниця квартири — вона. Одноосібна. Ні Антон, ні його мати до квартири стосунку не мали. Повернувши документи, Ірина зачинила сейф, прокрутила код і зітхнула.
Вечір ніяк не закінчувався. За роботу взялася марно — зосередитися не вдавалося. Перед увімкненим телевізором теж сиділа без пуття, не чуючи жодного слова. Знову й знову поверталася до своєї помилки: повірила дорослій, надійній, самостійній людині, а він виявився маріонеткою в руках матері.
І Зінаїда Сергіївна — з яким нахабством та чекала, що їй віддадуть квартиру! Ця думка не відпускала Ірину.
Ближче до ночі вона ввімкнула телефон. Пропущених набралися десятки. Антон писав із різних номерів — схоже, позичав телефони в друзів. У повідомленнях змінювалися слова, але не прохання: «Пробач, поговори зі мною. Я змінюся. Мама більше не втручатиметься». Ірина стирала їх, блокуючи номери один за одним.
Голосові повідомлення Зінаїди Сергіївни спочатку були злими.
— Життя моєму синові зламала! Зовсім тобі не соромно?
Згодом вона перейшла на жалісливий тон.
— Нумо вже забудьмо це. Приїжджай, спокійно поговоримо, по-людськи.
Ірина слухала краєм вуха й видаляла записи. Лягла пізно, але до ранку крутилася. Уві сні Зінаїда Сергіївна сиділа в неї у вітальні з чаєм і всім розпоряджалася, а Антон усміхався поруч. Ірина кричала — її ніхто не чув.
Прокинувшись у холодному поту, вона глянула на годинник: сьома ранку. Неділя. Умилася холодною водою, зварила каву й сіла біля вікна, дивлячись на місто, що прокидалося. Телефон знову вібрував; дивитися на нього вона не стала.
Удень зателефонувала Наталія. Їй Ірина відповіла.
— Привіт. Як ти там?
— Наталю, ми з Антоном розійшлися.
— Що? Коли встигли?
— Учора.
— Та що сталося?
Ірина коротко, рівним голосом розповіла про чаювання та ключі. Наталія то ахала, то не стримувала лайки.
— От гад! А мати ж, стара карга! Іро, добре, що ти від них пішла. Жах який… Ти сама як, тримаєшся?
— Тримаюся.
— Може, приїду? Посидимо з тобою, поговоримо.
— Не приїжджай поки. Мені самій побути треба.
Наталія помовчала.
— Гаразд. Тільки телефонуй, якщо знадоблюся. Будь-коли.
— Дякую.
Попрощавшись, Ірина допила каву. Треба було чимось зайнятися, щоб хоч ненадовго відволіктися. Вона взялася до квартири: витирала пил, мила підлогу, перебирала речі в шафах. Фізична робота допомагала не думати.
Надвечір у неділю телефон нарешті перестав дзвонити. Ірина перевірила його: останнє повідомлення Антон надіслав годину тому. «Зрозумів, що розмовляти зі мною ти не хочеш. Але я чекатиму. Передумаєш — я поруч».
Вона всміхнулася й стерла повідомлення.
Уранці в понеділок Ірина привезла документи до нотаріуса. Літня жінка в окулярах переглянула папери й кивнула:
— Тут усе гаразд: квартира ваша, боргів та обтяжень немає. Ви можете розпоряджатися нею як повноправна власниця.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.