Життя без прикрас— Ти про що взагалі? Що значить — украли?
— Значить, украли, Антоне. У неділю ввечері, повернувшись із нашої поїздки, я виявила, що ключів у сумці немає. Два дні шукала. А сьогодні вони якимось дивом опинилися у твоєї мами. Як іще це назвати?
Він хапав ротом повітря, мов риба на суші. Зінаїда Сергіївна впустила в’язку на стіл і притиснула долоню до серця.
— Нічого не розумію! Антончику, про що вона? Ти казав, що вона погодилася!
— Мамо, тут… сталося непорозуміння.
— Немає тут ніякого непорозуміння, — перебила Ірина. — Ти взяв ключі з моєї сумки й приніс своїй матері. Вирішили, що я добра дурепа: квартирою поділюся й стану сумирно жити у свекрухи під п’ятою. Не вгадали.
— Та що ти собі дозволяєш! Мій син чесний, ніякий він не злодій!
— Саме злодій. А ти йому допомагала. Гадаєте, мені незрозуміло, до чого ви готувалися? Дзвінки, скарги на самотність, на тяжке життя — усе заради цього. Хотіли мене з власного дому вижити, а квартиру забрати?
Антон ухопив її за руку.
— Іро, ти не так зрозуміла! Це мав бути сюрприз. Мама стільки мріяла про нормальне житло, от я й вирішив…
— Вирішив поцупити в мене ключі й урочисто подарувати їх тут. Щоб я від розчулення розплакалася? Сказала: живіть, Зінаїдо Сергіївно, розпоряджайтеся, тепер усе ваше?
— Та разом ми жили б! Усі втрьох! Кімнат же досить!
— Досить, — кивнула Ірина. — Мені й моїй сім’ї. Але не твоїй матері. — Вона підвелася, дістала запасну в’язку й показала обом. — Дублікат у мене є. Але до нових замків ваші ключі вже не підійдуть. Можете на згадку залишити.
Зінаїда Сергіївна згребла зі столу ключі й жбурнула в Ірину. В’язка пролетіла повз, ударилася об стіну й упала. Сова відскочила вбік, покотившись під шафу.
— Стерво! — закричала господиня. — Жадібна, безсердечна стерво! Не на таку дружину мій син заслуговує! Одразу я знала, що ти йому не пара!
— Тоді саме час для другої новини. — Ірина підняла брелок і сховала в кишеню сукні. — Ніякого весілля не буде. Від цієї хвилини. А обручку, Антоне, залиш собі. Мамі віддаси: продасть, купить ліки. Або цю розвалюху підремонтує, якщо вже їй тут так погано.
Він схопив її за плечі.
— Іро, не йди! Поговорімо спокійно, я поясню!
— Що ти можеш пояснити? Ти забрав мої ключі, потім брехав. Привіз мене сюди, щоб принизити й нав’язати зобов’язання. Більше мені про тебе нічого знати не потрібно.
Ірина відштовхнула його й попрямувала в передпокій. Поки вона взувалася й брала сумку, Антон ішов слідом і бурмотів виправдання.
— Забирайся! — лунало з кімнати. — Геть звідси, стерво! Нам без тебе буде краще! Син собі нормальну знайде!
На сходовий майданчик Антон вискочив слідом за Іриною.
— Іро, стій, прошу тебе! Усе це мама затіяла! Я не хотів, але як я міг їй відмовити?
Вона зупинилася й обернулася. Від її погляду він відступив на крок.
— Ключі із сумки взяв ти. І віз мене сюди ти, чудово знаючи, що готується. Після зникнення дивився мені в очі й обманював. Не хотів? Відмовити не зумів? Нехай навіть так. Отже, ти слабак, а такого чоловіка мені не потрібно.
— Іро…
— Я тебе більше не знаю.
Вона пішла вниз. Антон щось кричав їй услід, але Ірина не оберталася. Руки тремтіли, серце калатало, та все ж вона трималася. На вулиці дістала телефон і замовила таксі: застосунок обіцяв машину через п’ять хвилин.
Ірина відійшла до дороги. Позаду грюкнули двері під’їзду — Антон вибіг без куртки, розпатланий.
— Дай мені хоча б порозумітися! Я ж тебе кохаю!
— Тут і пояснювати нічого. Ти любиш не мене, а мою квартиру.
— Неправда!
Під’їхало таксі. Ірина відчинила задні дверцята, сіла. Антон учепився в ручку.
— Молодий чоловіче, відійдіть, — суворо зажадав водій.
Антон розтиснув пальці, і машина рушила. Ірина відвернулася до вікна. Краєм ока ще бачила його посеред двору — руки опущені. Коли він зник з очей, вона відкинулася на сидіння й заплющила очі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.