Лада вже збиралася йти, коли Олег зупинив її біля дверей.
— Зачекай.
Вона обернулася. Олег ступив до неї й уперше за весь час не відвів погляду.
— Пробач мені. За те, що вигнав. За те, що не слухав. І за гроші на столі тоді теж пробач. Я поводився боягузливо й гидко.
Лада мовчала досить довго, щоб усім стало ніяково.
— Ти був наляканий, — сказала вона нарешті. — Але страх не виправдовує жорстокості.
— Знаю. Якщо тест підтвердить, що Міла моя донька, я визнаю її. Допомагатиму. Буду поруч настільки, наскільки ти дозволиш і наскільки Марина зможе прийняти.
— Мені не потрібні красиві обіцянки, — відповіла Лада. — Мені потрібно, щоб донька не росла відкинутою.
— Я зрозумів.
Наступні три дні тягнулися болісно. Операцію Олега перенесли на два тижні: спершу треба було закрити медичні й сімейні питання. Тарас проходив обстеження, генетики підібрали терапію, що знижувала ризик небезпечних ускладнень. Олег майже щодня сидів у нього в палаті. Вони говорили мало, але вже без колишніх шпильок. Іноді Назар, проходячи повз, чув тихі уривки фраз про дитинство, про батька, про бізнес, про те, що треба було сказати давно і що тепер не можна залишати невисловленим.
Марина трималася гідно, але Назар бачив, якою ціною їй дається очікування. Одного разу вона прийшла до нього в кабінет, сіла навпроти й довго мовчала, дивлячись на зчеплені пальці.
— Скажіть чесно, — промовила вона нарешті. — Не як лікар, а як чоловік. Якщо Міла виявиться донькою Олега, як мені це витримати? Я люблю чоловіка. Я не хочу руйнувати наше життя. Але прийняти дитину іншої жінки… Це звучить шляхетно, поки не стосується тебе особисто.
Назар не став відповідати одразу. Він надто добре знав: швидкі поради в таких справах майже завжди звучать порожньо.
— Я не можу прожити це за вас, Марино. Але я бачив, як ви дивилися на Мілу. Там не було ненависті. Біль — так. Розгубленість, страх — так. Але не ненависть. Отже, всередині ще є місце для рішення, а не тільки для руйнування.
Вона підвела на нього вологі очі.
— Мені соромно, що я злюся на немовля.
— Ви злитеся не на неї. Ви злитеся на біль, який вона принесла у ваше життя, сама того не розуміючи. Це різні речі.
Марина затулила обличчя долонями. Назар дав їй час, не квапив і не намагався втішати готовими фразами.
— Мабуть, треба дивитися вперед, — сказала вона, коли знову змогла говорити. — Якщо дівчинка його донька, вона частина нашого життя, подобається мені це чи ні.
— І вона дитина. Найневинніша з усіх у цій історії.
Марина ледь усміхнулася.
— Ви хороший лікар, Назаре Андрійовичу. Не тільки руками.
Коли на четвертий день надійшов висновок, Назар покликав Олега, Марину й Ладу до кабінету. Тарас теж хотів бути присутнім, але залишився на процедурі. Усі троє сиділи мовчки. Конверт лежав на столі — тонкий, майже невагомий, однак здавалося, в ньому вміщене життя кількох людей.
Назар розкрив його, розгорнув аркуш і прочитав заключний рядок. Імовірність батьківства — 99,9 відсотка.
Він підвів очі.
— Олеже Андрійовичу, Міла — ваша донька.
Тиша після цих слів тривала довго. Потім Олег затулив обличчя руками, і плечі його здригнулися. Марина обійняла його, сама плачучи беззвучно. Лада сиділа рівно, ніби заздалегідь готувалася бути сильною, але сльози текли по її щоках одна за одною.
Назар тихо вийшов, залишивши їх утрьох. У коридорі він зупинився біля вікна. За склом вітер ганяв пізнє осіннє листя, небо було низьке, сіре, вологе. Усе закінчилося не ідеально. Але, можливо, настільки добре, наскільки взагалі могло закінчитися…
