Дорога назад здалася довшою, ніж зазвичай. Стара вантажівка рипіла на кожній вибоїні, кузов глухо відгукувався дерев’яним стуком, а Остап вів так повільно, як давно вже не їздив. Він заздалегідь скидав швидкість перед кожною ямою, об’їжджав каміння, вибирав рівні місця, хоч дорога була знайома йому до останнього повороту. У дзеркалі він раз у раз ловив білу пляму в кузові. Кобила стояла, широко розставивши ноги, щоб утримати рівновагу, важко дихала, іноді похитувалася всім тілом, але не падала.
Остап розмовляв із нею через відчинене віконце кабіни, хоч розумів, що вона навряд чи розрізняє слова крізь шум мотора.
— Потерпи трохи. Скоро приїдемо. Там буде тихо. Ніхто тебе не зачепить.
Він і сам не знав, кого більше переконує — її чи себе. З кожним кілометром тривога то посилювалася, то слабшала. Йому здавалося, що якщо вона раптом упаде в кузові, він не пробачить собі цієї покупки. А якщо довезе — тоді вже думатиме, як виходжувати, чим годувати, у кого питати поради. Поки що завдання було одне: доїхати.
Дім зустрів його вечірньою тишею. На подвір’ї не було нікого, лише вітер ворушив траву біля паркану, та старі дошки сараю поскрипували від зміни погоди. Остап не повів кобилу до спільного сараю, де пахло іншими тваринами, сухим кормом і звичною господарською метушнею. Він одразу попрямував із нею до старої будівлі за хатою. Колись там стояв його перший кінь — сильний, розумний, роботящий. Після його смерті приміщення довго пустувало. Остап зберігав там деякі речі, але в глибині душі не наважувався зайняти це місце чимось випадковим.
Тепер він відчинив двері, впустив усередину світло й завмер на порозі. Усередині було запилено, але сухо. По кутках лежала стара солома, під стіною стояли порожні відра. Він швидко прибрав зайве, підмів, приніс свіжу підстилку. Робив усе мовчки, зосереджено, ніби не просто готував стійло, а відновлював у домі давно забутий лад.
Кобила зайшла обережно. Вона зупинилася майже біля самих дверей, втягнула повітря, прислухалася. Остап не тягнув її далі. Він поставив перед нею відро з теплою водою й трохи вівса. До корму вона спершу навіть не нахилилася, зате воду пила жадібно, квапливо, з короткими зупинками. Від кожного ковтка по її худій шиї проходив слабкий рух. Остап стояв поруч і дивився, як вода зникає з відра, і чомусь саме це видовище принесло йому перше полегшення. П’є — значить, ще тримається. П’є — значить, тіло не здалося до кінця.
Коли сонце вже хилилося донизу, на подвір’я зайшов Мирон Тарасович Коваль. Сусід рідко приходив без діла, але чутки на ярмарку розліталися швидко, і, видно, хтось уже встиг розповісти йому про дивну покупку Остапа. Мирон був колишнім конюхом, людиною небагатослівною, кремезною, з важкими руками й спокійним поглядом. Він не любив порожніх порад і ніколи не говорив того, в чому не був певен.
— Чув, ти біду додому привіз, — сказав він, заходячи до старої будівлі.
— Може, біду, — відповів Остап. — А може, живу душу….
