Мирон нічого не сказав. До кобили він підійшов не одразу, спершу дав їй звикнути до своєї присутності. Потім обійшов навколо, присів, подивився на хвору ногу, провів поглядом по спині, затримався на голові й шиї. Його обличчя залишалося нерухомим, але Остап помітив, як сусід ледь насупився.
— Дивно, — мовив Мирон нарешті.
— Що саме?
— Не проста вона. Не з тих, що все життя возили воза від сараю до поля. Дивися, як голова поставлена. Шия суха, довга. Кістка інша. Навіть зараз, у такому вигляді, видно. Порода в ній є, Остапе. Хороша порода. Тільки її не берегли. Або берегли, поки була потрібна, а потім кинули.
Остап повільно провів долонею по кобильчій шиї. Та стояла тихо, втомлена дорогою й чужими голосами.
— Мені зараз однаково, яка в ній порода, — сказав він. — Хай хоч найзвичайніша. Аби вижила.
Мирон уважно подивився на нього. У цьому погляді не було насмішки, радше сумне розуміння.
— Витягти можна багато що, якщо тварина сама ще тримається. Але нога погана. Дуже погана. Тут потрібен догляд щодня. І терпіння.
— Терпіння в мене вистачає, — відповів Остап.
Сусід кивнув. Він ще раз оглянув кобилу, порадив не давати їй одразу багато корму, стежити за теплом у нозі, не залишати без води. Нічого зайвого, нічого гучного. Перед тим як піти, затримався біля дверей.
— Ти тільки сам не надривайся, Остапе. Жалість — річ добра, але вона теж сили їсть.
Остап усміхнувся ледь помітно.
— У мене їх не так багато лишилося, щоб жаліти…
