Тієї ночі він майже не спав. Дім був темний і незвично тихий, хоч до самотності він давно звик. Зазвичай нічна тиша тиснула рівно, знайомо: рип підлоги, стукіт гілки у вікно, рідкісний гавкіт десь удалині. Але тепер кожна пауза здавалася запитанням. Остап лежав, прислухався, потім вставав, накидав стару куртку й виходив на подвір’я.
У будівлі пахло соломою, вологою шерстю й теплим диханням тварини. Кобила то стояла нерухомо, опустивши голову, то повільно повертала вуха на його кроки. Остап підходив, перевіряв воду, дивився, чи не тремтить вона, чи не лягла так, що потім не зможе підвестися. Іноді йому здавалося, що він робить безглузду справу. Іноді, навпаки, всередині піднімався дивний спокій: поки він заходить, поки перевіряє, поки розмовляє з нею — у домі є хтось, заради кого треба прокинутися до світанку.
Під ранок він сів на перевернуте відро біля стіни й довго дивився на неї. Сіра смужка світла вже проступала в щілинах. Кобила стояла поруч, утомлена, але жива. Остап подумав про дружину, про порожні вечори, про те, як часто останніми роками повертався з поля й ловив себе на тому, що йому ні з ким перекинутися навіть двома словами. Господарство вимагало праці, але не відповідало теплом. А ця хвора кобила, за яку будь-яка розсудлива людина назвала б його божевільним, раптом повернула в його дні потребу піклуватися не з обов’язку, а з внутрішнього веління.
Наступного ранку він узявся до лікування. Не кваплячись, не метушачись, а так, як робив усяку важливу справу: з увагою до дрібниць. Згадав дідові поради, запахи трав, старі способи, якими колись користувалися в селах, коли до ветеринара було далеко, а тварину не можна було лишити без допомоги. Він пішов до лісової узлісся, назбирав трав, які знав із молодості, приніс додому, перебрав, промив, заварив терпкий відвар. Гаряча пара піднялася над старою каструлею, наповнила кухню гіркуватим запахом.
Потім Остап остудив відвар до потрібного тепла, приніс чисті ганчірки, обережно промив ногу, приклав компрес. Кобила спершу напружилася, але він увесь час говорив до неї тихо, майже наспівно.
— Тихо, Сніжко. Потерпи. Болить, знаю. Але треба. Нічого, дівчинко, день за днем стане легше.
Ім’я прийшло саме. Він подивився на її брудну шерсть, на сірі плями, на сплутану гриву й раптом ясно уявив, якою вона могла бути раніше — світлою, чистою, сильною. Не тією, що стояла на ярмарку в самому кінці, а іншою, схованою під болем і виснаженням. Тому й назвав Сніжкою. Не за те, якою вона була тепер, а за те, якою могла знову стати, якщо доля дасть їй час.
Дні потяглися повільно. Остап вставав раніше, ніж звичайно, ішов до неї ще до сніданку, міняв воду, перевіряв пов’язку, приносив трохи корму. Сніжка спершу їла неохоче, більше нюхала, ніж жувала. Іноді вона відверталася, і тоді в Остапа всередині хололо. Він стояв поруч, не наполягав, лише прибирав корм і повертався пізніше. Він учився її слабких знаків: як вона повертає голову, коли біль сильніший; як ледь змінюється дихання, якщо нога починає нити; як насторожено рухає вухами, коли чує чужі кроки на подвір’ї.
Він чистив її потроху, не намагаючись одразу повернути їй колишній вигляд. Спершу прибирав засохлий бруд із боків, потім розплутував гриву, потім обережно проводив щіткою по худій спині. Під його руками Сніжка поступово переставала здригатися. Іноді вона заплющувала очі, і це було для Остапа важливіше за будь-які слова. Значить, довіряє хоч трохи. Значить, поруч із ним їй уже не треба чекати удару….
