Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Раїса Степанівна, як щовечора, прийшла на світло у вікні. Глянула на її обличчя й без слів сіла поруч на лавку.

— Значить, упізнала.

— А ви знали, Раїсо Степанівно?

— Знала, що тебе чекає. Тільки чому — не знала. Коли ти стала носити молоко, він мені сказав: «Ось Тетяна, моя підмайстриня. Савчуки мою хату викинуть, а вона підбере. Вона й затопить, більше нікому».

Листа Тетяна давно пам’ятала напам’ять, але все ж розгорнула його й знову прочитала кінець:

«А півня постав посередині. Ти сама його впізнаєш».

І над останнім кресленням в альбомі стояли ті два слова.

— Для того… — прошепотіла вона. — Для того, хто затопить. Отже, для мене.

— Для тебе, — Раїса Степанівна кивнула, погладила її по спині. — Усе передбачив, старий чорт. І Світланині глузування, і те, як ти підеш за чотири. У людях він розбирався ще краще, ніж у печах.

Уранці Тетяна мовчки зустріла Дениса й Клавдію Романівну: показала зворот півня, потім розгорнутий альбом. Реставраторка двічі прочитала запис. Знявши окуляри, вона відвернулася до вікна.

— Робота невідомого майстра, найкраща з усіх, — хрипко промовила вона.

— Тепер уже відомого, — озвалася Тетяна.

Встановлювати півня вона взялася сама. Як учила Клавдія Романівна, заповнила румпу глиною з цегляним боєм і передала Денисові дріт. Він присунув драбину, але Тетяна похитала головою й стала на табуретку. Посеред синяви кахля сіла рівно й щільно, як ключ у замок.

Денис відійшов до дверей. Заклавши руки за спину, довго розглядав пічку.

— От і склали, діду.

Три дні чекали, поки розчин підсохне, вогню не розпалювали. На четвертий Тетяна сама приготувала скіпку, надрала березової кори й відчинила маленькі дверцята. Полум’я зайнялося відразу, наче давно чекало. Надвечір тепло піднялося кахлями знизу вгору. Під Тетяниною долонею півень уже нічим не відрізнявся від сусідніх: був таким самим теплим.

Водохресні морози почалися рано, з перших січневих днів. Біля ґанку термометр показував понад тридцять, а вночі з озера долинав глухий тріск льоду. Над хатою на пагорбі, під білою березою, рівно тягнувся дим із двох труб.

У середині січня з районного центру прибув автобус: Поліна привезла два десятки школярів. У пуховиках і валянках вони вишикувалися півколом у світлиці й, затамувавши подих, дивилися на піч. Дівчинка років дев’яти підійшла ближче до краю, вказала на середину:

— Чому цей півень такий смішний?

— Його малювала дівчинка, така, як ти. Тільки давно, — сказала Тетяна.

— Хто ж?

— Я.

Дитячий сміх був веселий, недовірливий, зовсім не схожий на давній сміх Надії. Тетяна показала фотографію звороту кахлі: ось продряпані літери.

Після цього Денис привіз цілу скриньку сирих кахлів і банки синьої фарби. До вечора діти малювали, вмостившись на підлозі; випалити їхні роботи у своєму горні взявся Денис.

— Імена на звороті цвяхом напишіть, — нагадала Тетяна. — Щоб потім не переплутати.

Автобус уже поїхав, коли того ж вечора пролунав стукіт. Замість звичних господарських ударів — тихий, нерішучий. Тетяна відчинила. На ґанку стояла Світлана в старій хустці, щоки в неї розчервонілися від морозу.

— Тетяно, я ненадовго.

— Заходь, Світо. Чого на холоді стоїш?

Та й увійшовши, Світлана лишилася біля порога. Далі пройти не наважувалася; крізь відчинені двері світлиці дивилася на кахляну піч. Нарешті заговорила:

— Наша піч уже третій день димить. Удома все димом заволокло. Андрійко на дах лазив, трубу перевірив — чиста. А пуття немає, хоч плач. У районному центрі в пічників до весни замовлення, їхати ніхто не береться.

Не відповівши, Тетяна підійшла до столу по альбом. Поволі перегорнула записи шістдесятих років і зупинилася на потрібному кресленні:

«Савчуки, будинок біля колодязя, 1968 рік. Восени слід прочищати отвір за плитою, прихований побілкою, на долоню від підлоги, інакше димітиме».

Вона розгорнула альбом до Світлани.

— Дивись, тут дверцята. Побілкою закриті, тому й не видно. Усі двадцять дев’ять років я восени їх відчиняла, сажу вичищала. Цієї осені вже не було кому.

Світлана мовчки розглядала креслення, потім підвела на неї очі.

— Тетяно, може, підеш зі мною, покажеш? Сама я не знайду.