Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Денис кивнув. Допив чай, більше запитань не ставив.

Якось Раїса Степанівна зазирнула до світлиці й застигла, розтуливши рота.

— Батечки, наче в церкві!

— Навіть краще! — озвався зі драбини Денис. — Де ви в церкві таке тепло знайдете?

Дійшовши до карниза, він відклав кельму й спустився.

— На кожній печі в діда було клеймо. Під карнизом, на обмазці. Воно у вас?

Тетяна дістала з бляшаної коробки латунне клеймо. Та Денис не взяв його, похитав головою і відвів її руку.

— Самі ставте.

— Та який із мене пічник, Денисе?

— Зате господиня. Ще й підмайстриня. Дід би вам доручив.

Підійшовши до печі, Тетяна вибрала ділянку свіжої обмазки під карнизом і втиснула клеймо в м’яку глину. Забрала руку — у колі лишилися дві чіткі літери, наче їх відтиснули шістдесят років тому.

У синій середині печі, саме на рівні очей, лишалося порожнє місце. Усе інше до початку грудня було закінчено. Клавдія Романівна зробила знімок, похитала головою й запитала:

— То коли поставимо сороковий?

— Завтра. Тільки спочатку вимию його, — відповіла Тетяна. — Глина, сажа… У самій середині стоятиме, а такий бруднуля.

Коли ввечері всі поїхали, Тетяна приготувала на столі теплу воду в тазу й господарське мило. Півень, як і раніше, лежав на рушнику розписом донизу — так вона поклала його, вийнявши зі старої печі. М’якою щіткою вона спершу взялася чистити лицевий бік.

З-під кіптяви виступив червоний гребінець, раніше зовсім непомітний. Сам птах виявився набагато яскравішим: синява відливала ліловим. Біля однієї-єдиної лапи виднілася ляпка, наче в того, хто малював, здригнулася рука, а віяло хвоста було більше за самого півня. Тетяна розглядала його, і щось ледве ворухнулося в ній.

Перевернувши кахель, вона почала мити румпу. Вода буріла від глини, що сходила цілими пластами. На обпаленому боці відкрилися нерівні літери: їх дряпали цвяхом іще по сирому, й рядок стрибав то вгору, то вниз.

«Таня С. Дев’ять років».

Щітка плюхнулася в таз. Тетяна не відривала очей від напису, а хата довкола наче попливла.

Літо 1984 року, Дальнє. Біля струмка — батькова кузня, їхній старий дім. Навесні в печі з’явилася тріщина; мати все нарікала, що вчадіє, і батько поїхав до сусіднього села по пічника.

Тиждень у них жив високий сухорлявий чоловік із руками, наче лопати. Ночував на сіннику, молоко пив із глека, а за ним усюди хвостиком ходила дев’ятирічна Танюшка. Приносила в подолі по дві цеглини — більше їй було не підняти. Спочатку він її проганяв, потім махнув рукою:

— Ну, підмайстрине, подавай ложком. Тичком не треба. Гладеньким боком повертай до мене, ось так.

Цілий тиждень вона робила, як він показував. Позбивала пальці, але жодного разу не поскаржилася.

Перед від’їздом пічник витяг із ящика білий необпалений кахель, пензлик і баночку синьої фарби.

— Бери, підмайстрине. Що захочеш, те й намалюй. Потім у своєму горні обпалю.

Вона вибрала Рижика — їхнього півня, що вранці будив усю вулицю. Хвіст вийшов величезний, а другу лапу вона ненароком розмазала рукавом. Щоб роботу не сплутали з чужою, ззаду цвяхом видряпала ім’я.

— Коли мені по нього приходити?

— Нехай поки що в мене побуде. Виростеш — віддам.

Так вона його й не забрала. Восени Рижика потягла лисиця. Потім померла мати, слідом батько. Потім Тетяна працювала техніком у районному центрі, зустріла Віктора Савчука із сусіднього села, вийшла заміж і оселилася в домі свекрухи. Пічник із намальованим півнем забулися, як забувається дитинство.

Григорій Петрович. Це був він — двоюрідний дід Віктора, якому Тетяна три зими носила молоко. Останньої зими він навіть запитав, чи малює вона досі півнів. А вона тільки розсміялася: вирішила, що старий заговорюється, приймає її за когось іншого.

Тетяна схопила альбом. Доводилося розривати злиплі сторінки; під пальцями миготіли креслення, прізвища, записи вісімдесятих років. Нарешті знайшовся потрібний:

«Дальнє, дім Таниних батьків, 1984 рік. Моїй помічниці Танюшці було дев’ять років. Цеглу вона подавала ложком і жодного разу не скиглила. Півня намалювала сама, а я залишив його в себе. Це найкращий кахель у моєму житті».