Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

У скронях стукало. Тепер я чув це від самого лікаря: він бачив, що Максим відновлюється. Син не вигадав свого поліпшення, і Лариса про нього знала.

— Тоді посилимо лікування, — сказала вона.

— Тільки поступово. Різку зміну помітять.

— Коли закінчимо з Віктором, ніхто більше не ставитиме запитань.

Я заплющив очі. Хотілося вийти з шафи, увімкнути світло й зажадати, щоб Лариса відповіла, скільки ще років вона збирається мучити сина. Але варто було мені показатися — і вони дізналися б про все. Документи зникли б, гроші переказали б далі, а Павло знайшов би пояснення кожній своїй фразі. Я втримав себе на місці.

— Візьми хоча б записи щодо Максима й іди, — звеліла Лариса. — Нема чого тобі проводити там усю ніч.

— А ліки?

— У сейфі.

Гончар підійшов до стіни й відкрив сейф. Кілька секунд він мовчки дивився всередину, потім різко випростався.

— Флакони хтось чіпав.

Я перестав дихати.

— Що ти сказав?

— Не знаю… Вони стоять не зовсім так.

— Павле, тільки не починай.

— Я не жартую.

Тиша. Потім дружина сказала:

— Оглянь будинок.

Він повернувся, і кроки почали наближатися. Спершу Павло перевірив простір за дверима, потім підійшов до вікна. Нарешті подивився на шафу. Ступив до неї. Ще крок.

Я притиснувся спиною до стіни. За відчиненими дверцятами сховатися було б уже ніде.

У його руці задзвонив телефон. Гончар здригнувся, подивився на екран.

— Так?

Лариса говорила швидко; до мене долітали уривки слів, із яких нічого не можна було зрозуміти. Обличчя Павла раптом змінилося.

— Зрозумів.

Він закінчив розмову, згріб зі столу кілька медичних тек і вийшов. За хвилину внизу грюкнули вхідні двері.

Я залишався в шафі ще кілька хвилин. Тільки почувши, як від будинку від’їхала машина, дозволив собі вийти. Руки тремтіли. Опустившись у крісло Лариси, я нарешті зміг вільно вдихнути.

Документи, перекази, зразки ліків — усе це вже було в мене. А тепер я ще й сам чув, що вони збиралися робити. Самими підозрами це більше не обмежувалося. Я ретельно склав усе в сумку й залишив будинок.

До готелю я поки не поїхав: спершу треба було з’ясувати склад капсул. Допомогти міг Михайло, мій давній знайомий, інженер-хімік. Ми разом працювали над промисловими об’єктами, а вийшовши на пенсію, він і далі консультував приватну лабораторію. Мишко не раз згадував, що майже завжди приїжджає туди з раннього ранку.

Я зателефонував йому з нового номера. Він відповів сонним голосом.

— Мишку, це Віктор.

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— Вітю, ти на годинник дивився?

— Дивився. Допоможи мені.

Сон із його голосу зник.

— Що в тебе?

— Не можу пояснити телефоном. Приїду.

— Просто зараз?

— Так.

Михайло важко видихнув.

— Гаразд, приїжджай.

Лабораторія розташовувалася в промисловій частині міста. Я дістався туди, коли небо тільки починало світлішати. Біля входу чекав Михайло: старий светр, поверх нього робочий халат.

— У тебе такий вигляд, наче ти всю ніч когось ховав.

— Можливо, своє колишнє життя.

— Дуже дотепно. Ходімо всередину.

Я дістав герметичний пакет зі зразками. Михайло подивився на нього.

— Що приніс?

— Сам ще не знаю.

— Звідки взяв?

Я відповів не відразу.

— Це кілька років давали Максимові.

Михайло перестав усміхатися. Про аварію сина він знав.

— Хто призначив?

— Приватний лікар.

— Де упаковка?

— Її зняли.

— Рецепти є?

— Поки немає.

Він узяв пакет, але відкривати не поспішав.

— Що саме потрібно з’ясувати?

— Склад. Особливо мене цікавлять речовини, від яких людині дуже хочеться спати, важко думати, слабшають м’язи. Усе, що може впливати на рухи.

Михайло уважно подивився на мене.

— Ти ж розумієш: якщо результат знадобиться офіційно, дослідження від самого початку потрібно оформити правильно?

— Розумію.

— Отже, жодних таємних фокусів. Зразки зареєструємо, запишемо, що ти передав, аналіз проведемо як належить. Якщо знайдемо щось серйозне, потім знадобиться офіційна експертиза.

— Так і роби.

— Добре. — Він надягнув рукавички. — Але миттєвого результату не чекай.

— Мені б для початку хоча б зрозуміти, що всередині.