Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

Я перевів погляд із книжкових полиць на закриті секції меблів, згадавши звичку Лариси тримати важливе окремо. За декоративною панеллю виявився невеликий вбудований сейф. Зламувати його я не став, а пошукав поблизу ключі й записи. У верхній шухляді стола лежала в’язка з маленьким ключем; поруч була картка, де серед старих службових позначок було записано код. Через хвилину сейф відкрився.

За його дверцятами лежали прикраси, готівка, банківські папери й чотири маленькі пластикові флакони без аптечних етикеток. Узявши один, я побачив ті самі великі капсули, які описував Максим. В інших були інші таблетки й кілька ампул. Ні назви, ні зазначення виробника, ні інструкції. Засоби, нібито необхідні синові для життя, дружина тримала під замком без жодного маркування. Сумнівів у мене лишилося мало, хоча складу цих речовин я ще не знав.

Із кожного флакона я обережно взяв по кілька зразків, а ємності сфотографував там, де вони стояли. Під стосом документів помітив конверт із моїм ім’ям. Усередині виявилася інша копія психіатричного висновку, вже остаточно підготовлена. Я прочитав останню сторінку. З неї випливало, що Гончар багато місяців особисто спостерігав за мною. Насправді за останній рік ми розмовляли лише кілька разів, майже завжди про Максима.

У вигаданих докладних спостереженнях перелічувалися параноя, агресія, безвідповідальне поводження з грошима, проблеми з пам’яттю й підозри щодо дружини. На останньому пункті я всміхнувся. Навіть можливе викриття вони передбачили як симптом. Звинувачу Ларису в крадіжці — підтвердиться параноя; обурюся — агресивність; спробую розпорядитися грошима — фінансова неадекватність. А якщо назву Гончара брехуном, це теж можна подати як прояв розладу. Пастка була продумана, але тепер її креслення тримав я.

Грюкіт дверей унизу змусив мене завмерти. Кілька секунд я не рухався, потім почув швидкі чоловічі кроки. Той, хто прийшов, ішов упевнено, наче добре знав дорогу. Я зачинив сейф, сховав зразки й теку з копіями в сумку, відступив до невеликої шафи для одягу біля стіни. Двері кабінету відчинилися, і ввійшов Павло Гончар.

Крізь вузьку щілину шафи я бачив його інакшим, ніж у всі попередні десятки зустрічей. Зазвичай бездоганний одяг, рівна мова й спокійна зверхність легко сприймалися як упевненість професіонала. Зараз сорочка була зім’ята, краватка послаблена, обличчя блищало від поту. Гончар попрямував просто до столу, почав перебирати аркуші, відкрив шухляду, потім іншу. Що довше шукав, то помітніше нервував. Із темряви я спостерігав за ним і розумів: йому потрібно щось певне. За кілька хвилин він вилаявся й дістав телефон.

Із телефона майже відразу долинув голос Лариси:

— Ну що, знайшлася?

— Ні.

— Що означає — ні?

— Тека зникла.

— Я ж поклала її на стіл.

Гончар перебрав ще кілька аркушів.

— На столі її немає, Ларисо.

Я прикрив рот долонею, намагаючись дихати нечутно. Вони шукали висновки про мене — про іншу теку я й подумати не міг.

— Подивися як слід, — сказала дружина роздратовано. — Вона лежала біля лампи. Усе треба підготувати до завтрашнього дня. Як ми подамо документи без висновків? Я по них тебе й послала.

Павло трохи помовчав, а потім стишив голос:

— Ти точно впевнена, що Віктор ні про що не здогадався?

— Упевнена. Він гадки не має.

Я мимоволі стиснув пальці.

— Його доступ до основного рахунку вже обмежений, — вела далі Лариса. — Решту почнемо після вихідних. Треба правильно описати його стан і домогтися офіційного обстеження. Потім юристи зроблять усе за процедурою.

Отже, вони розуміли: однієї заяви недостатньо, щоб відправити людину до психіатричної лікарні й одразу ж розпорядитися її власністю. Для цього вони й готували неправдиві свідчення, надаючи їм охайного, переконливого вигляду.

Павло роздратовано зітхнув.

— А якщо він звернеться до незалежного фахівця?

— Тому зволікати не можна. До понеділка треба поставити його в таке становище, щоб йому довелося виправдовуватися й було вже не до запитань.

Я запам’ятовував слова, стоячи у своїй схованці. Наступне запитання поставив Гончар:

— Із Максимом що робитимемо?

— До нього черга дійде пізніше, — відповіла Лариса вже іншим, холодним голосом.

— Рухи в нього відновлюються.

— Сильно?