У призначений день Тарас поїхав зустрічати Оксану, а Назар залишився в орендованій квартирі. Він ходив з кутка в куток, не знаходячи собі місця. Серце калатало так сильно, ніби це його самого вели на викриття. За годину надійшло коротке повідомлення: вони їдуть.
Назар обійшов квартиру, перевірив, чи не залишилося речей, які могли б видати його присутність, поправив покривало й сховався в кімнаті. Невдовзі клацнув замок. Почулися два голоси — Тараса й Оксани. У її інтонації Назар уловив м’яке кокетство, знайоме йому з тих часів, коли між ними ще була близькість. Від цього злість обпекла ще дужче.
Тарас із кухні голосно запитав, який напій вибрати на вечір. Це був умовний знак. Назар випростався. За мить двері відчинилися, і на порозі з’явилася Оксана в його улюбленій сукні, що підкреслювала фігуру. На очах у неї була чорна маска.
— Знімай, — сказав Тарас. — На тебе чекає сюрприз.
Оксана слухняно зняла маску, озирнула кімнату й побачила Назара, який сидів на ліжку. Його погляд був холодний, майже чужий. На кілька секунд вона завмерла, ніби не могла поєднати в голові цю кімнату, Тараса й власного чоловіка…
