Богдан помовчав. Він розумів, що зараз може поранити друга, але мовчати вже не міг.
— Назаре, тільки не зрозумій мене неправильно, — промовив він обережно. — Ти ніколи не думав, що дитина може бути не від тебе?
Назар подивився на нього, як на людину, що сказала неможливу дурницю.
— Ти це з чого взяв? — він коротко засміявся, але сміх вийшов незграбним.
Богдан зітхнув і розповів про зустріч у парку. Без звинувачень: просто Олеся, чоловік на ім’я Мирон, її слова про брата й дивний поспіх. Поки він говорив, обличчя Назара змінювалося. Усмішка зникла, очі стали важкими.
— Вітання вона мені від тебе точно не передавала, — повільно сказав Назар. — І про те, що бачилася з тобою, теж мовчала. Мирон, кажеш? Рідних братів у Лесі немає. Серед двоюрідних я такого не пам’ятаю. Та й про приїзд рідні вона тоді нічого не казала.
Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж він хотів показати. Ще недавно він почувався щасливим батьком, пишався сином, вважав його довгоочікуваним дивом. Тепер до цієї радості домішався сумнів. Усе, що раніше здавалося випадковими дрібницями, почало складатися в неприємну картину: довгі невдачі, втома Олесі, її холодність перед раптовою вагітністю. Назар подякував Богданові за чесність, але голос його вже звучав глухо…
Увечері він чекав на дружину на кухні в цілковитій тиші. Чашка з чаєм давно охолола, а Назар усе прокручував у голові розмову з Богданом. Він намагався переконати себе, що це помилка, випадковий збіг, чужа незручна здогадка. Але пам’ять підкидала все нові деталі.
Після чергової невдалої спроби завести дитину Олеся ніби віддалилася від самої мрії. Вона не казала прямо, що втомилася чи передумала, але в її поглядах з’явилася байдужість. Між ними тоді виникла прохолода, і Назар списував її на переживання, гормони, образи, аби тільки не думати про найгірше.
Він вирішив зателефонувати тещі. Запитання він замаскував під побутове непорозуміння: мовляв, нещодавно до них заходив чоловік, представився братом Олесі, а самої її не було вдома, от він і вирішив уточнити. Теща здивувалася й почала згадувати рідню. Ні серед двоюрідних, ні серед далеких братів жодного Мирона не виявилося.
Коли Назар поклав слухавку, підозра стала майже відчутною. У передпокої саме клацнув замок. Повернулася Олеся. Вона зайшла до малюка, поправила ковдрочку, трохи постояла біля ліжечка. Назар дочекався, поки вона вийде, і підвів на неї спокійний, майже нерухомий погляд…
