Зараз їй були потрібні ясність, закон і терпіння. Самовпевнені люди рідко гинуть від першого удару. Їх губить упевненість, що удару не буде зовсім.
До ранку на столі лежали перші звіти. Софія принесла каву, Остап мовчки поставив поруч сухий шарф. Оксана майже не рухалася, лише читала, виділяла, зіставляла.
За вікнами сяяло місто, важке й байдуже, але для неї воно ставало величезною шахівницею. В одному звіті значилося ім’я Лариси Бойко, власниці маленької будівельної фірми, збанкрутілої після відмови продати ділянку компанії Руденка. В іншому лежали матеріали про інженера, звинуваченого в підробці кошторисів після того, як він помітив завищення витрат.
Третя тека стосувалася фонду, через який проходили гроші Петренка. Оксана затримала погляд на фотографії Лариси. Жінка років п’ятдесяти стояла перед недобудованим будинком, стискаючи теку з документами так міцно, ніби це був останній щит. У її обличчі Оксана побачила те, чого не дозволила показати собі в особняку: приниження, гнів і відчайдушну віру в справедливість.
«Знайдіть її, — сказала Оксана. — Обережно, без тиску. Скажіть, що в неї з’явився шанс говорити не в порожнечу». Софія записала розпорядження. «А Максим?» — спитала вона.
Оксана повернулася до вікна. У мокрому склі відбивався світанок, блідий, мов лезо, щойно вийняте з піхов. «Максим нехай святкує! — відповіла вона. — Нехай робить дзвінки, зустрічається з Діаною, заспокоює банки й вихваляється свободою.
Найважливіших помилок люди припускаються в перші дні після уявної перемоги. Ми не будемо йому заважати. Ми будемо слухати, рахувати й чекати, коли він сам відчинить двері».
Того ж ранку Максим прокинувся пізно, з важкою головою, але з відчуттям приємної порожнечі в домі.
Він спустився до їдальні, де Валентина Іванівна вже обговорювала з дизайнером нову спальню для Діани. На місці Оксани не лишилося нічого, крім ледь помітного сліду на паркеті біля вікна. Він підійшов до кавомашини й із задоволенням помітив, що ніхто не вимовляє її імені.
Так і мало бути, жінки на кшталт Оксани зникають швидко, думав він. Їхня бідність не має коріння, їхня гідність не має ціни, а їхнє мовчання завжди закінчується проханням повернутися. Телефон на столі блимнув.
Повідомлення від Діани було коротке й примхливе. Вона питала, чи точно все вирішено і чи можна вже запросити фотографа для оголошення. Максим усміхнувся.
Його нове життя обіцяло зв’язки, владу, великі проєкти й повагу людей, які раніше дивилися на нього зверхньо. Він не помітив, що цієї ж години один із банківських аналітиків відкрив його кредитне досьє за внутрішнім «запитом». Не помітив, що колишній бухгалтер його дочірньої компанії отримав ввічливу пропозицію про зустріч.
Не помітив, що охоронець Микола довго дивився на порожній рядок у нічному журналі відвідувачів. Максим Руденко зробив перший ковток кави й сказав матері, що за три дні підпише угоду, після якої ніхто не зможе йому відмовити. Валентина Іванівна схвально кивнула.
Дім знову здавався їм фортецею. Вони обоє ще не знали, що фортеці руйнуються не від шуму біля воріт, а від тріщин у фундаменті.
А в офісі на верхньому поверсі Оксана закрила першу теку й відкрила другу.
Її обличчя лишалося спокійним. За спиною працювали люди, яким вона довіряла. Попереду лежали три дні тиші, і в цій тиші вже зростав дзвінок, який змусить Максима Руденка вперше забути, як дихати.
До полудня відчуття перемоги тільки зміцніло. Підписана угода здавалася Максимові чистим аркушем, де неприємні імена вже стерті, а майбутні підписи залишені тільки для нього. Цей аркуш уявлявся йому гладким, дорогим і слухняним, як шкіра нового портфеля на його письмовому столі.
Він сидів у кабінеті, вікна якого виходили на сад, і переглядав список зустрічей. За три дні мало відбутися фінальне підписання за проєктом «Північний квартал» — найбільшим придбанням у його кар’єрі. Земля біля старої промислової зони вже майже перейшла під контроль його структур.
Офіційно проєкт виглядав благородно. На місці занедбаних складів обіцяли збудувати житловий комплекс, школу, поліклініку, зелену набережну й діловий центр. У презентаціях сяяли скляні фасади, щасливі родини, бігові доріжки й дитячі майданчики.
Насправді за цими картинками ховалися примус, підкуп, завищені кошториси й зруйновані чужі життя. Максим не вважав це злочином. Він називав це швидкістю.
У його світі той, хто сумнівався, програвав, а той, хто жалів слабких, ставав поживою для сильних. Він запевняв себе, що місто потребує таких людей, як він, бо саме вони вміють рухати стіни й долі. Валентина Іванівна увійшла без стуку, як завжди.
У руках вона тримала тонку теку зі зразками тканин для нової спальні. Вона виглядала задоволеною, майже пожвавленою. Зникнення Оксани діяло на неї як генеральне прибирання після довгої хвороби.
Дім, на її думку, нарешті звільнявся від чужої тіні. «Діана дзвонила, — сказала вона. — Хоче приїхати сьогодні після обіду. Я запропонувала їй подивитися кімнати й вибрати квіти для вітальні.
Ти ж розумієш, Максиме, тепер треба діяти швидко. Люди люблять плітки, але ще більше вони люблять упевненість. Ми маємо показати, що все було вирішено давно».
Максим відклав папери й усміхнувся. «Усе й було вирішено давно. Просто я надто довго тягнув із жалю». Валентина Іванівна схвально кивнула, хоча в слові «жаль» обоє чули брехню.
Жалю до Оксани в нього не було. Було роздратування, що вона йшла надто спокійно. Він і досі пам’ятав її фразу про двері й пастку…
