Уночі, коли коньяк уже не грів, ці слова кілька разів спливали в свідомості, і щоразу він сердився на себе. Вона не могла серйозно йому погрожувати. У неї не було ні грошей, ні зв’язків, ні людей.
Проте вранці він наказав Тарасові Гриценку перевірити, куди вона поїхала після відходу. Юрист обережно нагадав, що після підписання документів така перевірка може виглядати негарно, але Максим урвав його. Негарним, на його думку, було лише одне — дозволити колишній дружині зберегти бодай видимість таємниці.
За годину Тарас повідомив, що камер за рогом особняка не було, а міські записи поки недоступні без офіційного запиту. Охоронець Микола підтвердив лише, що Оксана пішла пішки. Максим слухав це з дедалі більшим роздратуванням.
«Пішки, під дощем, без свідків». Навіть зникнути вона примудрилася незручно. Валентина Іванівна помітила його похмурість і насупилася. «Не надавай їй значення. Такі жінки іноді говорять дивні речі, щоб зберегти рештки гордості.
За тиждень вона зрозуміє, що світ без твого прізвища набагато холодніший. Тоді почнуться дзвінки, прохання, сльози. Головне — не відповідай».
Максим кивнув, але всередині його дряпала тонка скалка. Оксана не виглядала жінкою, яка дзвонитиме. Саме це бісило найбільше.
Він звик, що люди після його ударів або падали, або кидалися виправдовуватися. Вона ж пішла так, ніби це він залишився за зачиненими дверима.
Тим часом у старому офісі «Коваленко Капітал», на верхньому поверсі будівлі, де вивіски маленьких фірм приховували великий механізм, день почався без шуму.
Оксана стояла перед скляною стіною переговорної, на якій Софія Марченко закріпила схему зв’язків Руденка. Лінії множилися, перетворюючись на павутину. У центрі схеми був Максим.
Від нього розходилися компанії, фонди, банківські кредити, земельні ділянки, підрядники, чиновники й прізвища людей, про яких він, імовірно, давно забув. Але забуті люди не зникали. Вони залишали сліди в скаргах, листуванні, кредитних історіях, медичних довідках і нічних дзвінках адвокатам.
Оксана слухала доповідь не перебиваючи. На столі перед нею лежали три теки. Перша стосувалася Фонду розвитку міського середовища, через який проходили пожертви від компаній, що вигравали конкурси.
Друга стосувалася фірми «Северинвест», номінально не пов’язаної з Максимом. Третя містила історії постраждалих підприємців. Софія говорила швидко, але точно.
Після кожного факту вона називала джерело, ступінь надійності й можливий юридичний ризик. Оксана цінувала цю сухість. У розслідуваннях емоції могли підказати напрям, але докази вимагали дисципліни.
Без дисципліни навіть правда перетворювалася на крик, який легко оголосити образою. «Найслабше місце Руденка, — сказала Софія, — це подвійна застава. Один і той самий адміністративний корпус у промзоні використано в двох кредитних лініях.
В одному банку об’єкт проходить як майбутній центр продажу, в іншому — як частина майнового забезпечення під будівельну позику; оцінка завищена майже втричі». Оксана підійшла ближче до схеми. «Хто підписував оцінку?» Софія перегорнула сторінку.
«Компанія „Експерт Гарант“. Директор номінальний, але фактично її контролює людина Черненка». Оксана запам’ятала ім’я.
Черненко був не просто чиновником — він був вузлом, через який Максим отримував дозволи, ділянки й мовчання. «А Петренко?» — запитала вона. Софія провела пальцем по планшету.
«Його донька Діана фігурує лише в соціальних зв’язках, але батько зустрічався з Максимом сім разів за два місяці. Дві зустрічі збігаються зі зміною кадастрової вартості ділянок, одна — з відкликанням скарги Лариси Бойко». Ім’я Лариси знову змусило Оксану затримати погляд.
Напередодні вночі її знайшли в маленькій квартирі на околиці. Вона довго не вірила людям Коваленків, вимагала посвідчення, просила не втягувати її в нову аферу. Коли їй пояснили, що йдеться про Руденка, вона замовкла так різко, ніби почула вирок.
Оксана вирішила зустрітися з нею особисто не тому, що їй бракувало співробітників, а тому, що деякі двері відчиняються лише перед тим, хто вміє слухати без зверхності. Люди, які пережили приниження, відчувають фальш швидше за юристів. Їм не можна надсилати лише візитівку й обіцянку справедливості.
Зустріч призначили в старому кафе біля трамвайного кільця. Оксана приїхала туди без видимої охорони, у сірому пальті, зі зібраним волоссям і маленькою текою під пахвою. Остап залишився в машині за квартал, щоб не лякати жінку зайвою демонстрацією сили.
Лариса Бойко вже сиділа біля вікна. Перед нею стояв неторканий чай. Вона була нижча, ніж здавалося на фотографії.
У неї були стомлені плечі й очі людини, яка надто довго тримала оборону на самоті. Побачивши Оксану, Лариса підвелася, але не простягнула руки. «Ви від нього», — сказала вона…
