Олеся вперше з’явилася в кадрі ближче до середини дня. Вона підійшла до Богдана з пляшкою води в руці й зупинилася поруч, трохи схиливши голову.
— Питимеш? — спитала вона. — Тут душно, мабуть.
— Не відмовлюся, — відповів Богдан і взяв пляшку. Він затримав погляд на Олесі, усміхнувся й додав: — Дякую, Олесечко. А то у вас тут така спека, що можна разом із шафами розплавитися. Ти сама дивися, не перегрійся, а то хто мені підказуватиме?
Денис завмер. Слова були начебто невинні: майстер пожартував, дружина подала воду. Але в інтонації Богдана прозвучало щось зайве — надто м’яке й упевнене для людини, яка бачила господиню вперше.
Олеся не припинила цієї фамільярності й не пішла. Вона усміхнулася, причому не з ввічливості, а жвавіше, тепліше, ніби жарт їй сподобався.
— Нічого, витримаю, — сказала вона. — Я до ремонту вже звикла.
Богдан засміявся, зробив кілька ковтків і повернувся до роботи. Денис спробував переконати себе, що прискіпується. Він був утомлений і напружений; можливо, тому будь-який жартівливий тон здавався підозрілим.
Але за кілька хвилин знову подивився на екран.
Олеся все ще була на кухні. Вона не заважала напряму, але стояла поруч, спостерігала, іноді подавала дрібні деталі й щось говорила. Богдан відповідав охоче, дедалі частіше обертався до неї, а не до шаф. Між ними виникла легкість, і Денис відчув її майже фізично — як чужий запах у своїй квартирі.
— Ти, бачу, не тільки командувати вмієш, — сказав Богдан, прикручуючи чергову петлю. — Кухня ще не готова, а господиня вже прикрашає приміщення.
Олеся засміялася. І саме цей сміх змусив Дениса прибрати руку з мишки. У ньому не було ніяковості; вона ніби прийняла гру.
— Значить, приміщення вдало вибрало господиню, — відповіла вона й поправила рукав домашнього халата.
Денис відчув, як усередині неприємно стиснулося. Усе ще можна було назвати випадковістю, але слово за словом, погляд за поглядом — на екрані виростало те, чому він не хотів давати назви. І саме це змусило Дениса затримати погляд на екрані…
