— Артеме, допоможи мені перевірити цей зв’язок.
Він узяв у мене документи.
— Ти його в чомусь підозрюєш?
— Поки що я думаю лише про те, що це треба перевірити.
— Гаразд.
Через два дні Артем повернувся з таблицею.
— Оксано, глянь, який тут збіг.
Я глянула. Постачальники були різні, а адреса в реєстраційних даних у всіх трьох була та сама. Я нічого не сказала.
— Може, їхні представники просто сидять в одному офісі.
— Тому я й не стала робити висновків. — Я кивнула. — Далі переглядай офіційні реєстраційні документи. Тільки ні з ким не зв’язуйся напряму.
Артем погодився. Я ставала дедалі обережнішою: коли маєш справу з великою компанією, одне необґрунтоване судження може позначитися на багатьох людях.
Удень, посеред наради, у мене задзвонив телефон. Я побачила ім’я Вадима й не стала відповідати. Невдовзі він написав: «Мені треба з тобою побачитися».
«Що сталося?» — спитала я.
«Сімейна справа».
Я трохи здивувалася. «Тоді розкажеш на вихідних».
«Мама хоче з тобою зустрітися».
Я завмерла. «Про що вона хоче поговорити?»
«Не знаю».
«Ти теж там будеш?»
«Буду».
Я подумала й відповіла: «Добре».
У суботу ввечері я привезла Софію до нової квартири, яку винайняв Вадим. Мені здавалося, що я розчулюся, коли побачу, як він там усе облаштував для нас трьох, але, переступивши поріг, я насамперед відчула спокій. Обстановка була проста, без розкошів. Як він і казав, там були спальня для нас, невеличка кімната для Софії та кабінет. На письмовому столі в кабінеті стояв новий комп’ютер.
— Це я тобі купив, — сказав Вадим, дивлячись на мене.
Я похитала головою.
— Він мені не потрібен.
— Я знаю, у тебе вже є комп’ютер.
— Тоді навіщо ти його купив?
— Мені хотілося, щоб тут у тебе було своє місце для роботи.
Я не стала одразу приймати подарунок.
— Поговорімо про це потім.
Вадим кивнув. Софія вже побігла до своєї кімнати й, побачивши нові книжки, вигукнула:
— Тату, це вся кімната моя?
— Твоя. Тобі подобається?
Я стояла у дверях і дивилася на доньку. Те, що я побачила, таки зворушило мене. Можливо, річ була не так у самій кімнаті: я вперше бачила, як Вадим старається облаштувати для Софії місце, яке належатиме їй.
Ми ледве встигли сісти у вітальні, коли подзвонили у двері. Кинувши погляд у мій бік, Вадим пішов до дверей. На порозі стояла Жанна з маленькою сумкою в руці. Увійшовши, вона оглянула квартиру, тоді перевела погляд на мене.
— Оксано… — Вона сіла. — Вадим каже, ти ще не вирішила, чи повернешся.
— Поки не вирішила.
— Тоді я хотіла б дещо з тобою обговорити.
Я мовчки чекала. Жанна вийняла із сумки стос паперів і поклала його на стіл.
— Це документи на колишній будинок.
Я поглянула на папери.
— Що ви хочете цим сказати?
Жанна довго дивилася на мене, перш ніж відповісти.
— Я хочу, щоб частку, яку Вадим отримав би в спадок, оформили на Софію.
Я була приголомшена.
— Я не можу цього прийняти.
— Я ж не тобі її віддаю. — Жанна поглянула в бік кімнати, де гралася Софія. — Це для моєї онуки.
Я промовчала. Жанна зітхнула.
— Я знаю, як погано я з тобою поводилася. — Я опустила очі, а вона продовжила: — Не чекаю, що ти про це забудеш. — Вона надовго замовкла. — Але я не хочу, щоб онука розплачувалася за помилку дорослих.
Я знову поглянула на Жанну. Вона вперше визнала свою помилку, не переклавши провини ні на кого іншого. До кінця пробачити її я ще не могла. Але й далі жити з цією образою мені вже не хотілося.
— Дякую, — тихо сказала я.
Жанна кивнула.
— Ти подумай.
У Вадима завібрував телефон. Щойно він глянув на екран, як змінився на обличчі.
— Що сталося?
Він підвівся й кілька секунд слухав, тоді повернувся до мене.
— Проєкт поставили на паузу.
— Чому? — Я поглянула на нього.
— Щось із платіжними документами.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.