Життя без прикрасПроте вона знову розплакалася й спробувала підвестися. Максим Денисович зупинив її. Йому стало по-людськи шкода цю милу жінку. Узявши Катю за руку, він відвів її до ординаторської, налив із термоса духмяного трав’яного чаю й подав їй.
— У мене зараз перерва. Випийте чаю, заспокойтеся, потім поговоримо ще раз. Не треба зараз намагатися все одразу розповісти, обговоримо спокійно. Володимирові Васильовичу життя врятували, але стан залишається тяжким. Щоб він став на ноги, потрібні тривала реабілітація й допомога близьких. А з близькими, наскільки я зрозумів, складно: він самотній. Тепер про вас. Вихід знайдеться. Якщо йти зовсім нікуди, можете з дітьми на моїй дачі оселитися. Це за містом, але всього пів години їзди. Не так далеко, як вам, можливо, здається. Не хороми, звісно, зате будинок добротний, дерев’яний, вигоди й комунікації є. Живіть скільки буде потрібно, разом із хлопчиками. З рештою поступово розберетеся, не потрібно намагатися розв’язати всі проблеми разом.
— Дякую… Я навіть не очікувала такого, — розгубилася Катя. — Мені незручно, нав’язалася вам зі своїми бідами. Чому ви хочете допомогти? Ми ж не знайомі. А щодо Володимира Васильовича ви помилилися. Він не самотній: я виховую його рідних онуків. Ми йому не чужі, я доглядатиму його. Завтра ж візьму відпустку. У біді його не залишу. Ви дозволите мені побачити його, хоча б на хвилинку? Будь ласка.
Максим Денисович усміхнувся.
— Раз я запропонував, значить, обміркував. Мені хочеться допомогти вам, хорошій людині, від щирого серця. Скрутні часи в усіх бувають, і трапляється, що вчасно простягнута рука багато що змінює. Гаразд, ідіть. Дозволяю п’ять хвилин, хоча за правилами цього не можна. Тільки не засмучуйте його: нервуватися Володимирові Васильовичу зараз категорично не можна.
Катя кивнула й обережно ввійшла до палати. Їй стало моторошно від писку приладів і безлічі дротиків. Блідий Володимир Васильович мав такий вигляд, наче враз постарів на двадцять років. Побачивши її, він відвернувся.
— Володимире Васильовичу, будь ласка, вислухайте, — зашепотіла Катя. — Я маю вам пояснити. Нашу розмову мій негідник чоловік зняв прихованою камерою. Це він вас підставив. Але я з вами залишуся, щодня приходитиму. Ми сім’я. Що завтра принести? Може, курячого бульйону? Тримайтеся, любенький. Ви нам потрібні, хлопчики весь час про вас питають.
Він повернувся до неї. Слабко всміхнувся, на очах виступили сльози.
— Дякую, Катрусю. Тепер уже я неодмінно викарабкаюся, — ледь чутно сказав він.
Дорогою додому Катя вирішила, що терпіти приниження й ковтати сльози більше не стане. Чоловік сам зізнався: хлопчиків не любить. Та і її теж. Отже, доведеться змінювати життя.
На чужу дачу їхати зараз не варто було. Їй належало подовгу залишатися біля Володимира Васильовича, а дітей за містом не було з ким залишити. Катя зателефонувала матері й розповіла все, нічого не приховуючи. Наприкінці знову заридала.
— Мамо, я розумію, у тебе однокімнатна квартира. А тут ми всією оравою тобі на голову. Тісно буде, та й грошей у мене зараз мало. Але ти нас хоч ненадовго приймеш? Нещаслива я все-таки… Стільки років із ним прожила, усе для сім’ї робила. Тепер жене, негідник. Видно, доброго ставлення не заслужила. Боляче так.
— Донечко, що ти кажеш! — заквапилася Людмила Петрівна. — Ти для мене найближча людина. А Митю з Альошенькою я як люблю, сама знаєш. Ми ж сім’я, хіба я вас не прийму? Хай тісно, зате кривдити одне одного не будемо. Помістимося якось, розкладачку в сусідки попрошу. Не звинувачуй себе, ти нічого поганого не зробила. Не заслужила доброго ставлення — ну що ти таке кажеш! І правильно, що Володимирові Васильовичу допомагаєш: він нам тепер теж рідний. Сьогодні й приїжджайте. Дядька Петю попрошу по вас машиною з’їздити, речі перевезе. Від Миколи такої підлості не чекала, звісно. Але ти не плач, хлопчиків не лякай. Усе поступово налагодиться. Ти не сама, разом упораємося. Чуєш мене?
Катя відчула полегшення.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.