Життя без прикрасЧерез тиждень, перед вихідними, Катя з близнюками збиралася в гості до Володимира Васильовича. Він зателефонував сам і, щойно вона відповіла, майже закричав:
— Катю, за що ви мене так зганьбили? Навіщо це зробили? Я вам довірився, усе розповів від щирого серця. Чим я заслужив таку помсту?
— Зачекайте! Поясніть спочатку, що сталося. Ви звинувачуєте мене, а я навіть не знаю в чому.
Володимир Васильович віддихувався, наче після марафону. Коли заговорив знову, голос звучав спокійніше.
— Прочитайте місцеву газету. Або відкрийте її в інтернеті, різниці немає. Там усе побачите. Я ж тільки вам душу відкрив. Кому ще було так псувати мені життя?
Він завершив виклик. Катя відразу відкрила новини на телефоні — й обімліла. У статті Володимирові Васильовичу перемили кісточки: виставили черствою, жорстокою людиною, яка дочку гідно виховати не зуміла, а онуків покинула.
Її обурювало і написане, і те, що хтось зумів дізнатися про їхню розмову. Вони ж були у квартирі вдвох. Катя кинулася до чоловікового кабінету, почала відкривати шухляди одну за одною, сама не знаючи, що сподівається знайти. І знайшла камери.
Вона спересердя жбурнула їх на підлогу. Виходить, Микола за нею стежив. Мабуть, подивився запис розмови з Володимиром Васильовичем і скористався ним. Катя дивувалася, що жила поруч із таким чудовиськом. А сама ще розповідала йому, як раділи діти, запрошувала їхати з ними в гості! Він же за її спиною влаштував цю підлість.
Треба було негайно порозумітися з Володимиром Васильовичем і попередити його. Микола явно щось замислив, недарма все затіяв. Але коли Катя перетелефонувала, відповів незнайомий голос.
— Володимир Васильович зараз не може говорити. Я лікар швидкої допомоги. У нього, ймовірно, інсульт, веземо до лікарні. А ви йому ким доводитеся?
Катя перервала дзвінок, попросила маму приїхати до хлопчиків і поспішила до лікарні. Там дізналася: Володимир Васильович у реанімації, стан украй тяжкий. Крізь сльози вона думала про провину чоловіка й про власну провину. Не витримавши, набрала Миколу.
— Миколо, як ти до такого дійшов? Стежив за мною, начальника свого зганьбив! Ти його вбив, розумієш? Він у реанімації! Літня людина, а ти про нього стільки гидоти вилив. Я знаю, що це твоїх рук справа. Не здумай відпиратися.
— Годі горлати, набридли твої істерики, — крижаним голосом відповів Микола. — Відпиратися я не збирався. Так, це зробив я. І що з того? Де я збрехав? Що вигадав? Ти моя дружина, про мене маєш турбуватися, а не про нього. Його місце давно час мені займати. Обіцяв поступитися, а сам учепився, як кліщ, не відірвеш. До лікарні він потрапив не з моєї вини. Вразливий який знайшовся! У бізнесі, як на війні. Усі засоби добрі.
— Страшна ти людина, Миколо, — крізь плач промовила Катя. — Виявляється, я жила з тобою, так і не дізнавшись, який ти. Як нам тепер разом жити? А якщо Володимир Васильович помре?
— Нашому спільному життю кінець. Іду я, починаю нове життя. Там не буде ні твоїх повчань з істериками, ні пацанів з їхнім вічним лементом. Набридло. Подам на розлучення, а ти з ними сама панькайся. Не такого майбутнього я хотів. Не забувай і про те, що цю квартиру я придбав до нашого весілля: вона належить мені. Даю тобі місяць, так уже й бути. Потім шукай, куди з’їжджати з дітьми.
У Каті підкосилися ноги. Вона мало не знепритомніла й почала падати, але лікар, який вийшов із реанімації, встиг її підхопити. Поклавши на кушетку, він стурбовано заговорив:
— Спокійно, тримайтеся. На мене подивіться. Як вас звати? Що болить? До кого ви прийшли? Я Максим Денисович Тесля, лікар. Розкажіть мені.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.