Життя без прикрасЛара сіла.
— Сімейні справи, звісно, не моя турбота, — продовжив Лісовський, розглядаючи стіл. — Втручатися я не збираюся. Тільки архіву скандали ні до чого. Фабрика стільки для нас робить. Плануємо оцифровувати фонд купецьких книг, Анатолій Сергійович обіцяв допомогти й із цим. Може, все-таки домовитеся мирно?
— Володимире Даниловичу, нашу сімейну суперечку вирішуватиме суд. А на мене чекає робота: у метричної книги в лабораторії відвалюється корінець.
— Я ж нічого не вимагаю. Прошу тільки обміркувати.
— Уже обміркувала. Дякую за чай, — Лара підвелася.
Чашка залишилася недоторканою.
Удень вона зателефонувала поліцейському. Старший лейтенант Олексій Кравченко працював тут четвертий рік. Лара пам’ятала його з історії з човном, викраденим у сусідів: спокійна людина, ґрунтовна.
— Увечері чоловік може приїхати зі сторонніми й спробувати вивезти мої речі. Будинок належить мені. Я хотіла б, щоб працівник поліції при цьому був присутній.
— Право власності можете підтвердити? Документи у вас?
— Так, у мене є нотаріальний шлюбний договір, а витяг із реєстру я отримала нещодавно.
— Під’їду до восьмої вечора. Самі ні в які з’ясування стосунків не встрявайте.
Наступним був дзвінок Василеві Леонідовичу Шульзі. Сусід жив через дві ділянки, тримав курей, ремонтував усій вулиці генератори й човнові мотори. Зі своїх сімдесяти чотирьох років він сорок провів бортмеханіком на вантажних літаках. Увечері їй хотілося мати його поруч, і з цим проханням Лара до нього звернулася.
— Буду, — відповів він без розпитувань. — Термос прихоплю, вечори ж холодні.
До сьомої вечора справи було закінчено. Жодних зібраних речей: Лара лише прибрала робочі лупи в шухляду столу й дістала сіру папку з комода.
За десять восьма з’явився Василь Леонідович — у старій льотній куртці, зі складаним стільцем і термосом. Стілець поставив біля ґанку, налив чаю. Сидів мовчки, дивлячись на ворота.
Рівно о восьмій Кравченко зупинився біля хвіртки. Лара передала йому папери. Поліцейський уважно прочитав витяг і умову договору щодо будинку, сфотографував на телефон обидва документи й повернув господині.
— Усе зрозуміло. Почекаємо.
О 20:20 стулка воріт почала від’їжджати. Віктор відчинив їх маленьким чорним пультом, який носив на кільці разом з автомобільними ключами. У двір один за одним заїхали вантажний фургон із тентом, великий чорний позашляховик і машина Віктора.
Двоє робітників у спецодязі вискочили з фургона. Вони привезли рулони скотчу й стос складених коробок. Із позашляховика вийшли огрядний голомозий чоловік років п’ятдесяти в шкіряній куртці й худий молодик. Перший швидко оглянув двір, наче оцінював товар на складі; другий, із планшетом і лазерною рулеткою на поясі, відразу взявся фотографувати фасад.
Біля ґанку Віктор помітив поліцейського й на секунду збився з кроку.
— Твоя доба скінчилася. Учора ти мене чула?
— Так, чула.
Кравченко виступив уперед, відрекомендувався й запитав:
— Чим обґрунтоване вивезення речей?
— Вона повідомлена, — Віктор вийняв із кишені підписаний аркуш і передав йому. — Отримала, розписалася. Відведений час минув.
Поліцейський прочитав аркуш і подивився на Лару. Вона без слів знову подала вже знайомі йому витяг і договір. Він розгорнув їх поруч із повідомленням, наче викладав на стіл карти.
— Вікторе Анатолійовичу, підпис вашої дружини означає отримання повідомлення. Виїжджати вона не погоджувалася. Єдина власниця за цими документами — Дубровська Лариса Миколаївна. Без її дозволу речі звідси не повезуть. Ви теж маєте право перебувати в будинку, оскільки зареєстровані тут. Решта питань вирішується в суді, це цивільний спір.
Робітники перезирнулися. Старший відніс коробки назад у кузов.
— Вантажити не будемо, — сказав він, не звертаючись ні до кого особисто. — Нам обіцяли, що люди переїжджають добровільно.
Чоловік у шкіряній куртці, який досі мовчки стояв осторонь, наблизився до Лари.
— Можна подивитися ваші документи?
— Спочатку скажіть, хто ви.
— Козак, Сергій Григорович. Постачаю матеріали на фабрику вашого чоловіка.
Повагавшись, Лара віддала витяг. Козак прочитав його зі швидкістю людини, через руки якої пройшла тисяча таких паперів. Потім простягнув руку по договір. Умову щодо будинку він перечитав двічі й лише після цього повільно повернувся до Віктора.
— А мені ти написав, що це формальність.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.