Життя без прикрасПісля перерви адвокат знову попросив слова.
— Ваша честь, я припиняю представляти позивача в цій справі, — сказав він неголосно, виразно. — Довірителя про це повідомлено. Прошу перенести розгляд, щоб він міг звернутися до іншого представника.
Суддя глянула поверх окулярів.
— Суд зрозумів вашу позицію. Розгляд відкладається.
Біля виходу Мельник ненадовго затримався поруч із Ларою та Оксаною.
— Ларисо Миколаївно, увечері того дня, коли я забрав дублікат договору, я зателефонував вашому чоловікові. Пояснив, що будинок належить вам. Він сказав, що батько все вирішить. Тоді я не зрозумів, про що йдеться.
Кивнувши обом жінкам, він пішов коридором — сутулий, охайний. Оксана дивилася йому вслід.
— Усе-таки порядний. Пізно це виявилося, але порядний.
Увечері Лара складала у своїй кімнаті опис нових паперів: експертний висновок, протокол засідання, роздруківки Козака. У майстерні внизу було тихо, Віктор навіть не вмикав світла. Близько одинадцятої вечора на телефоні з’явився незнайомий міський номер.
— Ларочко, це Софія Романівна. Ти ще не спиш?
Тихий голос Лара впізнала не відразу: за двадцять два роки свекруха телефонувала їй, мабуть, лише тричі.
— Не сплю.
На іншому кінці десь працював телевізор. Софія Романівна помовчала; наступні слова Ларі довелося слухати, щільно притиснувши телефон до вуха.
— Мені потрібно дещо тобі передати. Тільки Толі нічого не кажи.
Місце й час зустрічі обрала свекруха: стара лавка на набережній, навпроти причалу, о десятій ранку, коли чоловік їхав на фабричну оперативну нараду. Софія Романівна прийшла першою. Маленька, випростана, вона сиділа на краю лавки в теплому сірому пальті й в’язаному береті, з тією плетеною сумкою, яку Лара пам’ятала з ринку. Над річкою стояв березневий туман. Прибережна крига потемніла, її розсікали тріщини.
Лара сіла поруч. Кілька хвилин вони мовчки дивилися на воду, перш ніж Софія Романівна заговорила:
— До цього причалу раніше підходив «Стрімкий». Твого батька я пам’ятаю. Одного разу він віз нас із Толею до іншого міста — ми тоді щойно одружилися. Високий, веселий… Мені дозволив зайти в рубку, подивитися на річку.
Лара повернулася до неї. За всі двадцять два роки жодного слова про цю поїздку вона від свекрухи не чула.
— Пізніше я прочитала в газеті про комісію, — продовжила Софія Романівна. — Не повірила. Така людина не стала б порушувати. Але ні з ким про це не заговорила. На той час я вже звикла все тримати в собі.
Із сумки вона вийняла товстий блокнот. Коричнева клейонка на краях обкладинки протерлася до картону, старі сторінки розбухли.
— Толин. Із молодості такі заповнює: хто йому винен, кому він що пообіцяв, що тримає про всяк випадок. Каже — страховка. Нинішній у нього в сейфі, а цей я знайшла в коморі, у коробці з інститутськими конспектами. Про нього він забув.
Паперова смужка позначала сторінку. Софія Романівна розгорнула на ній блокнот і передала Ларі. Великі літери із сильним натиском, особлива перекладина в «Т» — почерк Анатолія Сергійовича впізнавався відразу. Записи розташовувалися стовпчиком, роки були винесені на поля. Лара повела пальцем по рядках і затрималася на одному.
«Лара. Про всяк випадок — чотири підписані чисті аркуші».
Біля запису стояв той самий рік, дванадцять років тому. Вище, іншим чорнилом, вочевидь, раніше, було записано: «Віктор — два аркуші», «Чоловік Зінаїди — один аркуш». Лара довго не відривала погляду від сторінки.
— Навіть у сина брав, — сказала вона тихо.
— В усіх. Віктор уже й не пам’ятає. Толя пояснював: для банку, постачальників, податкової. А вони підписували. «Це ж тато». — Софія Романівна помовчала, дивлячись на річку. — Того дощового вечора я стояла у дверях із парасолею, Ларо. Бачила твої підписи. І знала, що ніякого банку немає. Я вже тоді знала про цей блокнот.
— Чому ж ви нічого не сказали?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.