Життя без прикрасВона притиснула листа до грудей. Обличчям текли сльози — від любові й рішучості, не від слабкості.
Уночі біля стійки реєстрації Лариса стискала квиток. Крізь гаряче повітря пробивалося мерехтіння вогнів злітної смуги. За спиною залишилися палацові тиша й золото; попереду не було нічого певного.
— Лікарко, скоро ваш рейс.
Вона кивнула. Отже, все. І все-таки десь глибоко зберігалося відчуття, що їхня історія не обірвалася. Там, за мурами палацу, людина, яку вважали проклятою, вперше боролася заради неї із системою, а не з власним болем.
У гамірному, яскраво освітленому аеропорту вона йшла ніби крізь воду, не помічаючи людей. Біль відгукувався в душі на кожному кроці. «Чекай мене», — звучало в пам’яті. Але вона вважала очікування марним: влада сильніша за почуття. Його не відпустять.
У залі очікування Лариса поставила валізу біля ніг і сіла. Навколо розмовляли, сміялися; усередині в неї залишалася порожнеча. Телефон тремтів у руці. Вона хотіла зателефонувати Сальмі, хоч щось дізнатися, але так і не наважилася.
На табло з’явилося повідомлення про те, що незабаром почнеться посадка.
— Усе. Кінець, — прошепотіла Лариса.
А в палаці вже панував хаос. Дізнавшись, що її везуть до аеропорту, Тарік перервав засідання.
— Ви не маєте права замикати мене! — Його голос гримів, наче гроза.
— Пане, ви ще не одужали, — почав Юсуф.
Тарік ударив по столу.
— Мовчи! Досить, брате. Я втомився від ваших ігор.
— Ти не можеш.
— Можу. І зроблю.
Скинувши білу накидку, він попрямував до дверей. Охоронці спробували заступити йому дорогу.
— Зупиніть мене — і вилетите звідси слідом за радою.
Довгі місяці Тарік не залишав палацу, і ось нарешті опинився за його стінами. Вітер обпікав обличчя, серце калатало; тепер у цьому була свобода, а не біль. Тарік почувався живим.
Лариса вже підійшла до стійки посадки, коли шум змусив людей озирнутися. До аеропорту, порушуючи правила, під’їхав кортеж. Замиготіли камери. Ні охорони, ні почту поруч не було: з машини вийшов сам Тарік Аль-Хатіб, одягнений у просте біле вбрання. Він ішов рішуче й швидко; натовп розступався, немов шлях звільняла сама доля.
— Таріку… — видихнула Лариса, не вірячи, що бачить його.
Він помітив її, і все інше зникло. Світ звузився до однієї точки — до жінки, в очах якої відбивалося його життя. Підійшовши, він зупинився за крок від неї.
— Хотіла поїхати, навіть не попрощавшись?
— Мене не питали, — прошепотіла вона. — Рада, Юсуф…
— Начхати на раду! — голосно промовив Тарік. — Те, завдяки чому я уникнув смерті, ніхто в мене не відбере. І я хочу, щоб про це знали всі.
Люди завмерли, спрямувавши на них камери.
— Не треба, Таріку.
— Треба. Приховувати більше нічого. — Він узяв її за руку. — Я кохав Лейлу. Але її немає, а ти тут. З тобою я навчився дихати, відчувати, жити. Ти стала моїм повітрям, Ларисо.
Вона дивилася на нього крізь сльози.
— Це неможливо.
— Поки серце б’ється, можливо все.
Камери спалахували, коли він став на одне коліно в самому центрі зали вильоту.
— Ларисо Тесле, виходь за мене.
Натовп ахнув. Хтось зааплодував, хтось і далі знімав. Лариса не могла вдихнути.
— Я… — Слова не давалися. — Це ж божевілля.
— Нехай тоді всі знають, що я збожеволів. З тобою.
У його погляді вона побачила правду — незахищену, чисту, як перший вдих після довгої хвороби. Жодної вистави, жодного випадкового пориву. Лариса ступила вперед і торкнулася його обличчя.
— Так, Таріку. Так.
Залунали оплески, привітання. Хтось плакав. Він підвівся, обійняв її й усміхнувся тією усмішкою, яка буває в людини, що пережила пекло.
До самого виходу їх супроводжували спалахи. Біля входу чекала Сальма, насилу стримуючи сльози.
— Вам вдалося неможливе, лікарко.
— Це йому вдалося, — відповіла Лариса.
Тарік стиснув її долоню.
— Поїхали додому. Тепер це наш дім.
Через кілька місяців запис з аеропорту вже облетів світ. Могутній шейх Аль-Хатіб навколішки перед жінкою — у цьому бачили символ сили кохання. Для них же за гучною сенсацією залишалося їхнє нове життя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.