Назар довго сидів нерухомо. Потім узяв папір.
Він писав повільно, викреслював, починав знову, поки слова не стали досить точними.
«Дід. Я згоден, але на умовах. Перше: я навчаю твоїх людей рукопашного бою, тактики, виживання. Сам в убивствах і нападах участі не беру. Друге: Купець має зникнути тихо, без сліду, який виведе до моєї родини. Третє: після мого виходу ми розходимося. Я не твоя людина і далі послуг не надаю. Якщо приймаєш — дай слово. Горобець».
Записка пішла. Відповідь прийшла ввечері.
«Згоден. Завтра переведення в п’яту. Там мої. Дві години на день на прогулянці вчиш. Купець зникне протягом тижня. Адвокат працює. За місяць будеш удома. Слово. Дід».
Назар склав папірець і сховав. Рішення ухвалено. Він не вимовив наказ уголос, не тримав зброї, не сідав за кермо. Але межу перейшов. Він погодився на смерть людини, щоб зберегти життя своїм. Усередині стало порожньо, ніби частина його лишилася по той бік цієї записки й уже не повернеться.
Він згадав, як на службі після кожної операції писали звіти: хто зайшов першим, хто прикривав сходи, коли було віддано наказ, скільки заручників вивели, чому довелося стріляти. Там навіть смерть мала рядки, час, підставу, підпис командира. Тут нічого такого не буде. Тільки коротка малява, чужий почерк і мовчазна угода між двома людьми, які ніколи не мали стати союзниками. Від цього ставало особливо гидко: злочин не мав обличчя, але вже мав його згоду.
Він не намагався виправдатися перед собою красивими словами. Не казав, що Купець сам обрав свою долю, що інакше не можна, що мета важливіша за засоби. Усе це було надто зручно. Назар звик називати речі прямо: він погодився на злочин. Так, заради родини. Так, проти людини, яка сама принесла багато зла. Але від цього межа не ставала світлою. Він тільки сподівався, що колись зуміє зробити досить доброго, щоб цей вчинок не став єдиною відповіддю на запитання, ким він виявився в темряві.
Наступного дня його перевели до камери номер п’ять. Там сиділи вісім людей Діда — міцні, жорсткі, звиклі до бійок, але не до системи. Вони вміли терпіти біль і йти вперед, але рухалися важко, били широко, розкривалися на кожному кроці. Назар почав з основи: стійка, дистанція, вихід із лінії атаки, робота корпусом, удар без замаху, захист від ножа, дії проти кількох супротивників. Він не вчив їх убивати. Він учив виживати й вигравати секунди. Але прекрасно розумів, де ці секунди буде використано.
Перше заняття минуло майже мовчки. Він змушував їх знову і знову переставляти ноги, тримати лікті ближче, не тягнутися за ударом, не відкривати шию, не дивитися на руку з ножем, а бачити все тіло супротивника. Вони злилися: дорослі мужики не люблять, коли їх учать стояти, як новачків. Але після кількох коротких демонстрацій злість змінилася увагою. Назар не принижував їх і не кричав. Він показував, як маленька помилка перетворює сильну людину на лежачу, а точний рух — слабку на живу.
Дві години на день на прогулянці перетворювалися на заняття. Спочатку люди Діда посміювалися, потім перестали. За тиждень вони рухалися інакше: економніше, зібраніше, небезпечніше. У п’ятій камері повага до Назара зростала мовчки. Дід прислав коротке: «Бачу. Дякую».
Климчук продовжував приїздити. Новий слідчий визнав частину доказів недопустимими, алібі підтвердилося, повторна експертиза показала: наркотики підкинули. Один зі свідків зізнався, що давав покази під тиском. Представник обвинувачення не став заперечувати проти закриття справи. Засідання призначили на двадцять восьме листопада.
Двадцять третього листопада прийшла записка від Діда.
«Сьогодні вночі Купець зникне. Наші люди влаштують усе як аварію. Твоя родина буде в безпеці. Слово виконую».
Назар прочитав і довго не міг прибрати листок. Уночі він не спав. Лежав на шконці, дивився в стелю й слухав, як хтось сопе в темряві. Десь за межами стін людина мала померти тому, що Назар погодився. Купець був злочинцем. Він труїв хворих фальшивими препаратами, погрожував дитині, купував слідчих, ламав долі. Але чи давало це Назарові право поставити підпис під його смертю? На війні все було простіше і страшніше: перед тобою ворог зі зброєю, за твоєю спиною заручники. Тут — папір, тиша, чужі руки, чужа машина…
