Усередині ізолятора ці новини доходили уривками, але кожен уривок змінював атмосферу. Ті, хто вчора дивився на Назара як на смертника, тепер починали бачити в ньому людину, за якою стоять не тільки кулаки. Навіть охоронці говорили з ним інакше — не м’якше, ні, але вже без колишнього байдужого поштовху в спину. Паперова війна назовні поступово змінювала розстановку сил усередині стін.
Климчук одного разу поклав перед Назаром нову теку.
— Лисенка відсторонили від справи. Призначено іншого слідчого. Він переглядає матеріали з нуля.
— Скільки?
— Два місяці. Може, менше, якщо наглядова служба не стане тягнути. Але я майже певен: справу закриють за відсутністю складу.
Назар кивнув. Світло з’явилося не десь в уяві, а в кінці справжнього коридору. Але розслаблятися він не вмів. Поранений звір кидається востаннє.
Через два дні після відсторонення Лисенка Кресляра вивели з камери й більше не повернули. Перевірка закінчилася. Наступного ранку прийшла записка від Діда.
«Військовий. Кресляра прибрав. Перевірку пройшов. Бачив, як думаєш. Поважаю. Але тепер питання серйозніше. Війна з Прокопом почалася. Його люди напали на моїх у другому корпусі. Троє поранені, один мертвий. Він хоче забрати весь ізолятор. Мені потрібні люди, які вміють воювати. Питаю востаннє: будеш працювати зі мною? Натомість даю не тільки адвоката. Купець зникне. Назавжди. Родина буде в безпеці. Ти вийдеш швидше. Дід».
Назар поклав записку на стіл і довго дивився на неї. Першого разу відмова була простою. Не можна працювати на кримінал. Не можна. Але тепер на одній шальці лежали не тільки принципи. Там були Оксана й Соломія. Навіть під захистом вони залишалися мішенню, поки Купець живий, поки в нього гроші, зв’язки й люди. Він міг чекати місяць, рік, п’ять років. Терпіння в таких буває довгим, як ніж.
Дід пропонував вирішити проблему остаточно. Це був злочин. Убивство чужими руками. Назар двадцять років служив закону, захищав людей від тих, хто вважав себе вправі вирішувати, кому жити. І ось тепер йому пропонували стати таким самим. Не в бою, не під час штурму, не перед терористом зі зброєю в руках, а заочно, через записку, через чужу волю.
Він покликав старого.
— Мироновичу, що б ви зробили на моєму місці?
— Я не можу вирішувати за вас.
— Погодилися б працювати на Діда, якби це врятувало родину?
Старий сів поруч, зчепив пальці.
— Принципи легко тримати, коли відповідаєш тільки за себе. Коли за спиною дружина й дитина, вони стають розкішшю. Але й без принципів людина потім може не впізнати себе в дзеркалі. Тут немає чистої відповіді, Назаре. Є тільки вибір і те, як ви з ним житимете…
