Бездомний свідок вирішив втрутитися

Світлана раптом кинулася викрадачеві під ноги. Знесилена, зі зв’язаними руками, вона все ж зуміла змусити його похитнутися. Утримуючи рівновагу, він послабив хватку.

— Біжи! — закричала вона. — Приведи допомогу!

Денис без зволікання поліз угору. Роки вуличного життя навчили його швидко рятуватися: пальці чіплялися за коріння, нігті впивалися в землю. Кілька секунд — і він вибрався назовні.

Поранений викрадач уже підводився, тримаючись за розбиту голову; обличчя перекосила лють. Денис помчав між деревами. Так швидко він іще ніколи не бігав: продирався крізь гілки, перестрибував кущі, не помічав ударів по обличчю. Позаду лунали погрози, чулися важкі кроки — чоловіки намагалися скоротити відстань. Але вони не знали цього лісу. Денис за кілька тижнів вивчив кожну стежку, усі схованки й короткі шляхи.

Вони й вивели його до шосе.

Було майже шість ранку. Сонце вже сходило, по шосе їхали на роботу люди. Денис кинувся під вантажівку, змусивши водія різко загальмувати.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, хлопче?

Із кабіни вистрибнув чоловік трохи старший за сорок, готовий влаштувати йому прочухана. Однак, розгледівши брудне, подряпане обличчя та сльози, змінився.

— Будь ласка, викличте поліцію! — заблагав Денис. — У лісі жінку ховають живцем. Будь ласка!

Водій подивився на дерева, потім на нього. Можна було вирішити, що хлопець щось прийняв, і відмахнутися, але його очі змусили повірити.

— Сідай у кабіну. Відвезу тебе до поліції.

Дорогою Денис дізнався, що водія звуть Ярослав Мельник, йому сорок три роки. Той гнав, наче рятував власне життя: сигналив повільним машинам, проїжджав перехрестя на жовте світло. Біля будівлі поліції в Кленовці фура зупинилася менш ніж через тринадцять хвилин.

— Ходімо, хлопче. Тепер розкажеш тим, хто зможе допомогти.

Вибираючись із кабіни, Денис ледве тримався на тремтячих ногах. Адреналін відпускав, і починало боліти все тіло. Пекли подряпини на обличчі, саднили руки, обдерті об стінки ями.

У старій будівлі пахло перепаленою кавою. На стінах лущилася фарба, деренчав кондиціонер. На чергуванні сидів огрядний Павло Зайцев — сиві вуса, мішки під очима, втомлений погляд людини, яку вже нічим не здивуєш. Далекобійник майже тягнув за собою брудного молодика, який бурмотів про жінку, котру закопують живцем. Зайцеву спершу закортіло виставити обох.

— Ярославе, ми багато років знайомі, я знаю, ти не брешеш. Але ж надто неймовірно…

— Начальнику, ти на нього подивися! — перебив Мельник. — У якому він стані. Це схоже на розіграш?

Дениса трясло від виснаження та страху. Усю дорогу він стримував сльози, тепер вони знову потекли.

— Світлану Громову закопували живцем. Я сам бачив. Двоє здорованів. Вони казали, що працюють на Романа Ткача, її партнера. Я чув це на власні вуха.

Зайцев випростався. Обидва імені були відомі всім.

— Синку, ти точно нічого не плутаєш? Це звинувачення в замаху на вбивство. Проти одного з найбагатших людей району.

— Я кажу те, що бачив, — відповів Денис уже впевненіше. — Ночую біля старої окружної дороги, у соснах. Вони приїхали вночі, витягли її з машини, зв’язану, з кляпом. Викопали яму, зіштовхнули туди й почали засипати. В одного я влучив каменем, потім стрибнув до неї, хотів витягти. Але з ними мені не впоратися.

За двадцять два роки на цій посаді Зайцев вислухав чимало брехні й навчився розпізнавати правду. Він довго дивився на Дениса. Цей хлопець не вигадував.

— Короленко! Дубовик! До мене!

Двоє працівників убігли до кабінету.

— Готуйте машини й запитуйте підкріплення, — розпорядився Зайцев. — Виїжджаємо до старої окружної, біля звалища. Швидку викликайте туди ж.

Денис підвівся.

— Візьміть мене. Я покажу точне місце.

— Навіть не думай, — сказав Ярослав, поклавши йому руку на плече.

— Без нього швидко не знайдемо, — заперечив Зайцев. — Там величезний ліс, навмання можна годинами блукати. — Він тяжко зітхнув і звернувся до Дениса: — Поїдеш. Але на місці залишишся в салоні. Ані кроку назовні, зрозуміло?

Денис кивнув. З подвір’я під виття сирен виїхали три машини. Його посадили із Зайцевим на заднє сидіння першої.