Бездомний свідок вирішив втрутитися

— Праворуч! — крикнув Денис на ґрунтовій дорозі. — Далі прямо, приблизно два кілометри. Потім ліворуч стежка зверне в кущі. Вони звернули туди.

За його вказівками машина пробиралася через вибоїни, залишаючи курний слід. Ось крива сосна, повалений покажчик, сміття, викинуте кимось серед дерев. Денис упізнавав дорогу.

Чорний позашляховик стояв там само. Дениса охопило полегшення: вони ще тут. Отже, залишалася надія, що Світлана жива.

— Усім поки залишатися на місцях, — наказав Зайцев працівникам. — Короленко, Дубовик, ідете зі мною. Решта оточують периметр. Нікого не випускати.

— Начальнику! — устиг гукнути його Денис. — Звідси до ями метрів сорок. Дві великі сосни, між ними. Обережніше із цими двома.

У погляді Зайцева з’явилося щось схоже на повагу.

— Сміливості тобі не бракує, хлопче.

Він зник поміж дерев. Денис залишився, як і обіцяв, хоча сидіти нерухомо не виходило. Опустив скло, прислухався. Серце калатало так гучно, що, здавалося, його чули знадвору.

З лісу долинули команди:

— Поліція! Лягай! Руки за голову!

Потім пролунали нові крики, загомоніли голоси. І крізь них пробився найкращий звук, який Денис чув за все своє життя.

Сирена швидкої.

Устигли. Мали встигнути.

Хвилини тяглися, наче години. Нарешті працівники вивели з лісу двох у кайданках. В одного на голові виднілася рана. Другий, із забрудненим землею обличчям, подивився так люто, що Денис втиснувся в сидіння.

Слідом з’явилися санітари з ношами. На них лежала Світлана Громова — забруднена, захлинаючись кашлем і сльозами. Жива.

Денис знову заплакав. Причиною цих сліз був уже не страх: радість і полегшення виявилися такими величезними, що сказати про них було неможливо. Він зміг. Двадцятидворічний хлопець без родини, без даху над головою і без копійки врятував людину.

Швидка поїхала із сиреною, за нею потяглися машини із затриманими. Зайцев повернувся й сів за кермо.

— Житиме. Дихала ледь-ледь, але врятували. Фельдшер каже, ще пара хвилин — і ми б запізнилися.

Відповісти Денис не зміг.

— Ти ж їй життя врятував. Розумієш?

Він лише знизав плечима. Усе відбувалося наче не насправді.

— Як тебе звати?

— Денис. Денис Бондар.

— Скільки років?

— Двадцять два.

— А рідні де?

Відповіддю стало мовчання. Зайцев запустив двигун і повів машину до міста.

— Зараз повернемося у відділок, запишемо твої свідчення. Докладно розповіси, що сталося. Потім тебе оглянуть у лікарні, оброблять подряпини. А тоді вже вирішимо, що робити.

Денис кивнув. Повертався колишній страх: він знав, як воно — знову починати життя самому, коли немає ні житла, ні підтримки. Тільки сьогодні це вже не було найважливішою турботою.

Звістка охопила Кленовець, мов пожежа. Одну з найбагатших жінок району викрали на замовлення її ділового партнера й мало не поховали живцем. Рятівником виявився бездомний юнак, який ночував у тому лісі. Репортери злетілися до поліції, наче стерв’ятники: камери, мікрофони, навперебій поставлені запитання.

Від цього галасу Дениса сховали в дальній кімнаті. Хтось із працівників приніс бутерброд із шинкою. Уперше за декілька днів він їв справжню їжу — потроху, насолоджуючись кожним шматочком і прагнучи продовжити це задоволення.

Увійшов Зайцев. Обличчя в нього залишалося серйозним.

— Ткача затримали. Почув, що його найманців схопили, і спробував утекти. Дорожня поліція зупинила на виїзді. Із цим покінчено.

Денис продовжував їсти, не знаходячи відповіді.

— Світлана Громова зараз у лікарні, — продовжив Зайцев. — Лікарі обіцяють, що одужає. Наковталася землі, декілька ребер тріснуло. Але все загоїться.

Підтягнувши до себе стілець, Зайцев умостився навпроти Дениса.

— Після виписки вона хоче зустрітися з тобою, Денисе. Особисто тобі подякувати.

Денис перестав жувати.

— Мені подякувати?

— А кому ж іще? Вона жива завдяки тобі.

Він мимоволі ледь помітно всміхнувся. Жінка з такими статками, із таким становищем хоче побачити його — хлопця, який ночує серед дерев, а вмиватися ходить до вбиральні на заправці. У це важко було повірити.

— Тепер треба подумати, де ти проведеш вечір, — продовжив Зайцев. — Іти тобі нікуди. Рідних у тебе немає. У нас є «Світанок», притулок для молодих людей без родинної підтримки. Давай я з ними зв’яжуся.

Бутерброд став несмачним. Денисові не потрібно було пояснювати, що на нього чекає: знайомі порядки тимчасового притулку, двоярусні ліжка, незнайомі сусіди, усі пожитки під замком у шафці.

— Не треба, начальнику. Якось сам улаштуюся.