Бездомний свідок вирішив втрутитися

Ім’я було знайоме Денисові, як і кожному в Кленовці. Продуктові магазини, заправки, автосалони в чотирьох областях належали Світлані Громовій; її обличчя дивилося з рекламних щитів по всьому місту. Здавалося, таку людину ніхто не наважиться зачепити. Тепер вона стояла навколішки в багнюці перед людьми, які копали їй могилу.

— Не стане йому на це духу, — заперечила Світлана, але голос здригнувся.

— Ви партнери вже двадцять дев’ять років, — відповів чоловік, знову беручись за лопату. — Двадцять дев’ять років віддавати половину прибутку… Досить. Не стане тебе — отримає все. Ось і весь розрахунок.

Денис бачив похилену голову, тремтячі плечі. Найвпливовіша жінка міста плакала, мов загублена дитина.

Світлана підвела обличчя — можливо, хотіла ще раз побачити небо — і помітила Дениса за листям. Він закляк, очікуючи, що чоловіки простежать за її поглядом, побачать його в кущах і знайдуть раніше, ніж він устигне втекти. Але Світлана не закричала й нічим не виказала його. Вона лише дивилася. Денис не міг забути цього погляду: у ньому були відчай і безмовне благання про допомогу, яке вона не наважувалася вимовити вголос.

Денис відвернувся, міцно заплющив очі. Аби тільки стати невидимим.

Копати не припиняли. Яма вже могла вмістити людину на весь зріст, коли одна лопата відлетіла вбік.

— Досить.

— Мало, копай іще, — зажадав другий. — Господар звелів зробити надійно. Знайдуть тіло — нам тюрма.

Денис запам’ятав ім’я, яке прозвучало з вуст викрадача: Роман Ткач.

Минуло двадцять хвилин. Побільшало світла, заспівали птахи — наче настав звичайний ранок і нічого страшного під деревами не відбувалося.

— Тепер досить, — сказав один, вибираючись із ями за допомогою другого. — Підтягуй її.

Зв’язані руки не заважали Світлані боротися, хоча вона розуміла, що шансів немає. Вона пручалася й кричала, а потім почала благати:

— Змилуйтеся! У мене рідні, онуки. Я дам будь-яку суму. Заплачу вдвічі більше за Романа. Утричі!

— Не в сумі річ, пані Громова, — зі сміхом відповів здоровань. — Ви стали незручністю. Нам платять за те, щоб такі незручності прибирати.

Її підволокли до краю. Світлана ридала, уже не зберігаючи гідності: її поховали раніше, ніж узялися за неї саму. Денис побачив поштовх, почув глухий звук падіння. Чоловіки знову підняли лопати. На жінку полетіла перша порція землі.

— Ні! Прошу вас, не закопуйте мене живцем!

Слідом полетіла друга. Третя.

Усередині Дениса щось зрушило. Він і сам не зміг би пояснити, що саме змусило його залишитися. Може, згадалася мати, яка завжди казала: «Допомагай тим, кому потрібна допомога, хоч би чого це коштувало». Може, зринув той час, коли допомога була потрібна йому самому, а ніхто не приходив. Він бачив, як живу людину засипають землею, наче сміття, — і більше не міг ховатися за кущем.

Озирнувшись, він помітив камінь завбільшки з футбольний м’яч. Важкий — таким можна завдати шкоди. Ні, це божевілля. Вони ж уб’ють і його.

У яму знову посипалася земля, крики звучали дедалі глухіше. Денис підняв камінь і ледве втримав його в тремтячих руках.

Перед ним постали батько, який утік із дому, хлопець, що відібрав кросівки, люди, які проходили повз і старанно його не помічали. Поповнювати їхні лави він не хотів. Серце билося так, наче збиралося вирватися з грудей.

З-за куща вийшов худий брудний хлопець. Чоловіки його не помічали: заклопотані лопатами, вони посміювалися з гидкого жарту, продовжуючи ховати живу жінку. Денис підкрався ззаду, обрав найближчого, обома руками заніс камінь. Подумав про матір, про те, що чинить правильно, і кинув щосили.

Камінь влучив у голову. Чоловік похитнувся, випустив лопату й опустився навколішки. Свідомості він не втратив, лише крутив головою, приголомшений. Другий обернувся, витріщивши очі.

— Ти що, пацане, хай тобі чорт?

Денис уже біг до ями. Стрибнувши вниз, він упав просто на Світлану, наполовину засипану землею, і почав розгрібати її руками.

— Спробуйте підвестися, я допоможу! Швидше!

Світлана кашляла, намагаючись очистити рот від землі, але зрозуміла його. Звивалася, підводилася, наскільки дозволяли зв’язані руки. Над ними з’явився другий викрадач, багряний від люті.

— Щеня! Ти розумієш, у що вплутався?