Стала годувати вже не тільки Марину з донькою, а й пів села. Катруся того літа ніби розквітла. Діти відчувають біду раніше за дорослих і від того замикаються, тьмяніють.
А коли біда відходить, розквітають знову. Дівчинка бігала подвір’ям боса, допомагала матері. То форми подасть, то марлю потримає.
І Марина, дивлячись на неї, вперше за довгий час думала про майбутнє без страху. Вона навчить Катрусю всього, чого вчила її бабуся. Доїти, варити, крутити сир, доглядати худобу, читати по руках, а не по словах.
І ще навчить того, чого сама довго не вміла. Не боятися стати за своє, не гнутися перед сильним, не мовчати, коли мовчати не можна. Хай росте не такою довірливою, як мати, а такою твердою, як прабабуся.
Якось увечері, вкладаючи доньку спати, Марина присіла на край ліжка, погладила її по волоссю. Катруся, сонно кліпаючи, спитала:
— Мамо, а тато повернеться?
Марина помовчала.
— Не знаю, донечко, — сказала вона чесно. — Може, іноді приходитиме тебе провідати. А жити з нами — ні, не буде.
Так вийшло.
— А чому?
— Бо він один раз вибрав не нас, — тихо сказала Марина. — А коли людина вибирає, назад дороги немає.
— Ти запам’ятай це, коли виростеш. Вибирай тих, хто вибирає тебе. А хто зрадив, того відпусти.
— Не тримай зла, але й назад не клич.
Катруся, здається, не все зрозуміла. Мала ще була, але кивнула, обійняла матір за шию й заснула.
Марина ще довго сиділа поруч, слухаючи рівне дихання доньки, і на душі в неї було тихо й міцно, як у добре зрубаному домі доброї зими. Належну Катрусі частку вона, звісно, оформила, як веліло зобов’язання. З’їздила до Людмили Іванівни, та посвідчила все за законом, і Катруся стала законною співвласницею бабусиного дому. Тепер її право було закріплене офіційно, а не лишалося самою обіцянкою.
Тепер продати весь дім без урахування інтересів Катрусі було неможливо. Жоден підпис, поставлений за її спиною, більше не міг позбавити дівчинку дому. За дитиною стояв закон. Марина, навчена бідою, зробила все до останнього папірця правильно.
«На людину надійся, а льох тримай повний», — казала бабуся. І папери, — додавала тепер про себе Марина, — папери в порядку тримай, щоб ніхто не відібрав…
